Вхід лише для білих
Нігерієць Олаолу Фемі вже більше року сидить у луганському СІЗО.
5 листопада 2011 на них із приятелем здійснили напад четверо молодих (не зовсім тверезих, ясна річ) громадян України.
Нігерійці відбивлись, зокрема, Олаолу захищався шийкою з розбитої пляшки. Наступного дня його арештували. Звинувачують у спланованому замаху на вбивство. В слідстві купа суперечностей і протиріч, зрештою, кому цікаво – вся інформація є в неті. Мені, натомість, хочеться сказати про такий момент.
Олаолу в основному підтримують (чи просто звертають увагу громадськості на цю справу) правозахисники та ліві активісти. Саму громадськість проблема африканського студента, схоже, мало хвилює. Підозрюю, що громадськість у цьому випадку цілком підтримує представників правосуддя – мовляв, їх, цих чорношкірих, і так останнім часом багато на вулицях наших міст, аби за них ще заступатись.
Траплялося також бачити реакцію українських правих на цей випадок. Вона теж не надто прихильна до затриманого – мовляв, в першу чергу потрібно підтримувати й виступати на захист ув'язнених українських патріотів, а вже потім – різних африканців.
А то й узагалі не треба їх підтримувати, цих африканців, яке нам, українським патріотам, до них діло. Реакція зрозуміла й мало чим різниться, скажімо, від реакції яких-небудь чехів чи німців, коли ті дізнаються з новин про черговий арешт чужинців із України.
Все так само – яке нам діло до цих українців, вони всі потенційні злочинці, раз арештували – значить було за що. Так і з нігерійцем в Україні. Впевнений, багато хто за будь-якого розкладу буде впевнений, що африканець справді напав із розбитою пляшкою на чотирьох українців.
Аякже вони, ці африканці, всі потенційні злочинці, якщо сидить – значить, є за що. Я далекий від того, аби розводитись про ксенофобію та інтернаціоналізм, просто стільки разів доводилося чути від українців за кордоном про французьке, німецьке чи австрійське жлобство, про те, як погано до нас там ставлять, з якою підозрою, з якими зневагою та недовірою, про те, які вони там усі свині й людиноненависники, бюргери й бюрократи.
І ось думаєш – а чим, зрештою, українське бюргерство різниться від, скажімо, німецького? Чим наша зневага та недовіра різняться від, скажімо, французької?
Чим наше свинство краще за, приміром, австрійське? Та нічим. Ми так само схильні бачити ворогів у всіх іноземцях. Вони, іноземці, займають наші робочі місця й розбещують наших дівчат, торгують наркотиками й погано говорять російською (не кажучи вже про українську), займаються спекуляцією, проституцією, загалом – за ними тягнеться цей нездоровий дух криміналу, адже ясно, що всі вони приїхали сюди, аби зробити наше життя нестерпним.
Крім того, у них просто чорна (жовта) шкіра – вже цього достатньо, аби виявляти щодо них пильність. Знову ж таки, не маю жодних ілюзій щодо моральних імперативів та законослухняності всіх тих іноземців, котрі приїздять до нашої країни, просто чомусь думаю, що китайці чи сенегальці в Україні поводяться приблизно так само, як українці де-небудь у Празі чи Берліні.
Намагаються вижити в чужій країні, намагаються піймати своє щастя за хвіст, хочуть почувати себе впевнено й спокійно. Чи варто їх за це засуджувати? Не певен. Можна, звісно, вимагати повернення всіх іноземців на свої історичні батьківщини, обмеження їх у правах, чітку регламентацію місць, де вони можуть з'являтися, тощо.
Втім, за нас цим часто займаються правоохоронні органи наших країн. Як ось у випадку з Олаолу. Тому, чесно кажучи, подібна солідарність із українським судочинством та міліцією в мене особисто жодної симпатії не викликає. Знову ж таки повторюся, мені особисто не йдеться про жодну толерантність чи політкоректність, ідеться про елементарну совість – мені не подобається, коли моїх співвітчизників принижують та пресують за кордоном (всі ці розбірки на митниці, перевірка документів на вулицях західних мегаполісів, безнадійна боротьба з бюрократами різних рангів та чинів), відповідно не подобається, коли принижувати та пресувати починають українці.
Агресія породжується невпевненістю, страхом і комплексами. А використовується державною машиною. Борячись із цією машиною, всі ми змушені дотримуватися певних правил, незалежно від кольору шкіри, віросповідання чи політичних поглядів. Проблема в тому, що сама державна машина цих правил не дотримується. Тому ми зазвичай і програємо.