Про популяризацію українського
Я регулярно ловлю себе на думці: я не проти позитивної дискримінації українського україномовного культурного продукту. Для тих, хто не в темі, поясню – позитивною дискримінацією можна вважати, наприклад, скасування податкового тиску, особливі більш "тепличні" умови існування, що дозволять менше травмуватися від навколишнього світу тощо.
Одразу ж я згадую, що деякі жести такої позитивної дискримінації бувають доволі шкідливими. Наприклад, попри тривале фінансування видання різноманітних книжок різноманітними фондами, книговидання з колін не стало. Я думаю, що краще давати стипендії письменникам (замість гонорарів), таким чином полегшуючи фінансовий вантаж видавців.
Здається, найбільш ефективно працюють ті акції підтримки, захисту та опіки, що змушують "маленьких українців" підняти дупу з дивану.
Наприклад, існують уже давно всім відомі досвіди самоорганізації Гостинного двору, Українського дому тощо.
Крім них, мою увагу привернула ініціатива руху "Не будь байдужим" - СЕКС, тобто "сучасне експериментальне креативне слово". Ідея блискуча, як на мене. Активісти-волонтери збираються ходити в школи та читати там урок сучасної української літератури.
Подібний жест дуже важливий, бо наповнює живим словом абстракцію "сучасна література". Чому абстракцію? Тому що існує міф про нецікавість такої теми широкому загалу. Тут навіть мова ні до чого – це загальна соціокультурна особливість, упередження проти "умняка".
Розмови в рамках ініціативи "СЕКС" можуть справді стати гарним початком росту нових українських читачів. Подібна розмова і мене на 1 курсі змусила піти та купити першу в житті сучасну українську книжку.
Водночас, є декілька моментів, які мене напружили. Наприклад, цитується думка про неможливість викласти новий погляд на українську класику фахівцями старшого віку.
Думаю, тут вирішує не вік, а компетентність. Насправді, навіть молодий лектор, попри всю свою "просунутість" може не потягнути розмову про умовного Тараса Шевченка. І навпаки – я особисто на цю тему готова довго та уважно слухати Юрія Макарова чи Вадима Скуратівського.
Саме наповнення такого спілкування має стати вирішальним. Говорити "прикольно" доволі легко – тут може вистачити загальної харизм та не надто замороженої аудиторії.
Важить інше – смисли. По-моєму, сучасне українське (і не тільки україномовне) середовище катастрофічно страждає через відсутність смислів.
Відтак я думаю, що поява наповнених смислом ініціатив, текстів та всякого різного культурного продукту, стане гарним початком кінця. Початком нового витка розвитку культури та кінцем позитивної дискримінації. Я мрію, щоб українське любили за якість, а не за мову та країну походження.