Форт Буаяр у київських Бортничах. Фото

17
6 лютого 2013
Вулиця Горького, Бортничі

Мабуть, усі пам’ятають французьке шоу "Форт Буаяр". Там потрібно було плавати, стрибати, лізти, дертися та порпатися, вибачте, у невідомо чому.

Саме у цю гру кожного ранку грають мешканці нижніх Бортничів, що під Києвом. Ні, не тих, де гарна дорога і навіть вночі освітлюється тенісний корт, а тих, де живуть бабусі і дідусі. У тих, де дві доби поспіль взимку може не бути світла. У тих, де, щоб дістатися найближчої зупинки, де є хоча б якийсь транспорт, потрібно пішки, у будь-яку погоду пройти кілометри зо три.

Але то ще таке. Якби ці три кілометри можна було просто пройти. Ні!

Якщо на вулиці мороз – до зупинки краще просто повзти, бо розбитий ніс і вивернуті ноги – гарантований бонус подорожі.  

Якщо на вулиці дощ чи сніг – до зупинки краще плисти на човні чи летіти. Бонус – по шию мокрий одяг і в кращому випадку – застуда.

Якщо на вулиці спека – до зупинки краще взагалі не йти, а замість свіжого хліба погризти сухариків. Бонус – перегрів на сонці чи сонячний удар.

Щоб краще було зрозуміло - поясню. Широка дорога, яка з двох боків забудована житловими будівлями повністю вкривається чи то водою, чи то снігом, чи то кригою. В залежності від вибриків природи.

Йти, в прямому сенсі цього слова – немає де. Вода стоїть по коліно і, як справжнє море, розтягується на всю ширину вулиці. Його береги – паркани будинків. Як людям ходити по 3 (!) і більше кілометрів до школи-магазину-маршрутки-церкви-міста – невідомо. Та і кому це цікаво, правда?

Для щасливих власників авто, які можуть оминати всі "чудовості" подорожі до зупинки, проїхати Бортничами також не малина.

Зокрема, шматками розбита дорога, аж до самої Харківської площі, потішить розбитою ходовою, залитим мотором, пошкрябаним дном та (для особливих везунчиків) – розбитим картером.

Скарги, погрози, скандали і зібрання – не допомагають та і не допоможуть ніколи.

Під час виборів смішно було споглядати, як під черговим фото потенційного керівника району, красуються вибоїни, по 0,5 метри глибиною. А на фото - щаслива посмішка.

Звичайно, людина – створіння таке, що пристосовується до всього. Хтось когось підвозить, забирає, садить людей до себе в машину, щоб хоч якось допомогти.

А нам що? Будемо ходити, ламати ноги і машини, і насолоджуватися "пакращенням". Бо треба ж і в магазин, і з дитиною до школи і в поліклініку. Тримаємося, коротше. 

P.S. Впевнена, що ситуація тут не найгірша. По Україні купа таких місць, де "пакращення ще памітніше". Та все ж таки, може хоч щось зміниться?



powered by lun.ua