Образ ворога, або "Антисовєтчина" як bon ton

"Гоління лиця і пахчення "шипром" заступало їм усю тілесну гігієну, бо, як запевняли наші дівчата, що працювали в їхнім військовім шпиталі, туалетного паперу вони також не вживають, і почеплені на цвяшок у клозеті клапті газет по кілька днів висять нерушені. (...) Совєти, втім, плювали й на вулицях, просто собі під ноги..."

"Чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. (...) На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслинові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки!"

"– За совіцьку власть! – підняв стакана чекіст. (...) Після "побєди міровой революції" комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, упав обличчям у тарілку з огірками".

"Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою".

"То що ти собі думаєш, таке обірване і ніяке, як оце, що плює перед дзвіницею, і не знати, де йому пуп рубали, може бути май ліпше чи добріше, як румунський жандарм чи учений дідич?"

Не так давно, вичитуючи один свій текст перед друком, я помітила цікаву річ: усі прикметники "радянський" редактор позамінював на "совєтський". Що спричинило очікуваний ефект: цілком нейтральні пасажі набули знущально-викривального забарвлення. Непорозуміння вдалося владнати, авторські прикметники повернулися на місця, але, здається, редактор залишився переконаним у моїх прорадянських симпатіях. Користуючись нагодою, запевняю, це не так. Однак, боюся, я все одно не в тренді.

Рік-два тому українські критики чимало писали про хвилю історико-ідеологічної прози в українській літературі (відзначилися і Оксана Забужко, і Василь Шкляр, і – не вперше – Марія Матіос, і письменники наступного ешелону, приміром, Володимир Лис і Юрій Камаєв). Писали і про витворення національної міфології, яка, зазначу одразу, вже за визначенням має мало спільного з історією. А хіт нинішнього сезону – "Танго смерті" Юрія Винничука – засвідчує, що тенденція пішла далі. "Антисовєтчина" остаточно вийшла на тренд. Таке нині носять у вищому літературному товаристві. Це добрий тон.

Розділ з роману, присвячений "колонізаторам з Союзу", можна рекомендувати колегам, які бажають триматися на тренді, окремо. Тут тобі і "совєтські жінки готувати не вміють", і "атвєтствєнниє работнікі (...) поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах", і "совєтські майталеси до колін", і "найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера", і воші під червоними беретиками, і миття голови в клозеті, і набирання чайника "сраднічка", тобто там само тощо.

Як бачимо, Юрій Винничук майстерно підхопив і творчо розвинув тему забужчиних газет на цвяшку та одеколону "Шипр". Що саме по собі досить мило й дотепно і, поза сумнівом, відображає певний пласт львівської міфології, що її автор нині з усією щирістю душі видає за історичну правду (а чого б ні? – вузьких спеціалістів у цій темі в нас небагато).

Головний мовний засіб, що ним послуговуються бонтонні українські письменники, змальовуючи "совєти" – трансліт. Обгрунтування – знов-таки щира історична правда: адже ці персонажі дійсно російськомовні. Знехтувати мовними відмінностями як несуттєвими в історичному конфлікті не дозволяє авторська чесність, а вживати на зразок графа Толстого чужомовні репліки – національна гордість.

Будь-яка мова у записі транслітом виглядає комічно і знущально (візьміть бодай "гав ду ю ду", "сіль ву пльо" чи "нэзалэжнисть"), і цей начебто мимовільний ефект працює якнайкраще.

"Она москаліца. Так єьо називають в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь". "Дєзєртіра і прєдатєля поймаєм і будєм судіть". "Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш". "Сколька раз тібє павтарять, нєльзя!". "Пєрєдайтє єму прівєт. Єслі будут праблєми, я в Госснабженіі. Рєшаю всє вапроси".

Коли я бачу трансліт, то хапаюся за пістолет – бо ця ознака доброго тону давно перетнула межі фолу і кічу. Єдине, що спонукає ставитися до нашої національної забавки поблажливо – усвідомлення, що вона придатна суто для внутрішнього вжитку: при перекладі на будь-яку мову, а надто російську, цей засіб мовного знищення ворога вивітрюється вщент.

Зрештою, то нічого. Сміятися можна над ким завгодно і як завгодно дошкульно. Але щойно наші трендові письменники похмурнішають, вступаючи на поле трагедії, стає очевидним, що з образом ворога наша література визначилася всерйоз – і, боюся, надовго.

Це тим більш тривожно, що українська історія, непридатна для читання без брому, аж ніяк не є біполярною. Власне, питомо український архетиповий сюжет – це аполітична людина, яка потрапляє до виру калейдоскопної зміни влад, армій, банд, які всі є за визначенням ворогами, бо війна ворожа миру і життю. Саме такий підхід до історії присутній, наприклад, у ранніх творах Марії Матіос, що склали збірку "Нація".

Але вже у "Солодкій Дарусі", яка стала зоряним твором письменниці і багато в чому визначила напрямок загального історично-літературного тренду, акценти розставлені інакше. На тлі "совітів", персоналізованих в образі садиста-емгебіста майора Дідушенка, будь-які інші негативні персонажі блякнуть аж до цілковитої нерелевантності. У "Музеї" Забужко і особливо в "Залишенці" Шкляра образ "совєтського ворога" вже визначений чітко й практично безальтернативно. Спроби ж подати поліфонічне історичне полотно ("Століття Якова" Лиса чи "Мед з дікалоном" Камаєва) від своєї непевної орієнтації тільки втратили в резонансності (хоча обидва таки помітно кульгають на "антисовєтську" ніжку).

Епізоди, за допомогою яких досягається демонізація образу ворога, мандрують з твору у твір майже без змін. По емгебістів, які вбивають родину, перевдягнені в "хлопців з лісу", але не помічають дитини, котра їх потім викриває, читаємо у Забужко – точнісінько такий самий епізод є центральним у "Столітті Якова". У Матіос і у Забужко доведена ворогами до відчаю жінка вішається на косі, в обох письменниць мають місце сцени, коли родичі й односельці відмовляються впізнавати понівечені трупи.

Практично однаково у Забужко і Винничука емгебісти оточують і знищують криївку. І дуже популярний сюжет відкриття в’язниць після відступу "совєтів". З особливим смаком наші трендові письменники, бездоганно потрапляючи в унісон, описують звірства такого штибу (даруйте за цитати, мені самій неприємно, але інакше тему не розкрити): "повідтинавши дівчатам груди, а хлопцям геніталії, повирізавши мертвому тризуба на лобі"; "замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров’ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою"; "гори замордованих в’язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю згвалтовані, деякі розіп’яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхов стирчать пляшки, залізяки, патики".

Все це моторошно і безвідмовно вражає; більш того, сумніватися в історичній правді підстав, на жаль, нема. Єдина проблема: прояви садизму в новітній українській літературі є беззаперечною парафією "совєтів" – а це вже відверта маніпуляція. Радянська література точнісінько так само подавала моторошні картини катувань і вбивств (хіба що без сексуального підґрунтя – воно в тій літературі не було добрим тоном), що їх чинили і махновці чи бандерівці, і білогвардійці або поляки, і особливо "фашисти", себто нацисти – що було так само водночас і маніпуляцією, і, на жаль, історичною правдою.

На прикладі роману "Танго смерті" трансформація образу ворога проглядається надто наочно. На тлі сцен звірств "совєтів", одну з яких зацитовано вище, прихід нацистів сприймається наче наступ цивілізації. Нацист у гарних стосунках з клозетом і стилем в одязі, він може навіть виявитися австрійцем і меломаном, тож з ним реально домовитися про звільнення знайомого єврея. Взагалі на сторінках роману Винничука немає не те що звірств гестапо, а й жодного серйозного конфлікту між нацистами та українцями.

Німцям не подобаються лише євреї, себто "жиди", які до того ж самі винні в тім, що погоджуються ставати жертвами. Нацистська операція з вивезення "жидів" начебто в Ієрусалим описана Винничуком із прозорим підтекстом: а от не треба бути такими ідіотами. Єврейські ж погроми, що їх чинить місцеве населення, автор відверто схвалює: мовляв, то були не свої "жиди", а приїжджі, тобто ті самі "совєти".

До речі, буде неправильно зовсім уникнути вірусної теми: слово "жид" у нас нині на літературному тренді так само, як і "совєтський". Винничук навіть пояснює: мовляв, саме це слово було у Львові загальноприйнятним і нейтральним, тоді як "єврей" – образливим. Другу частину твердження залишаю на сумлінні автора, а з першою готова погодитися: "жид" – і справді нейтральне слово... у польській мові. Але ж Винничук, хоч і зловживає полонізмами, пише таки українською! Всі негативні конотації, набуті в ній цим словом, неможливо відмінити авторською волею, і будь-який письменник, чутливий до мови, це чудово розуміє. Отже, ця мовна гра цілком свідома.

(Уявить собі, що автор-росіянин називає героїню-українку "уродливой" – мовляв, у хохлів це такий комплімент. Уявили? І менше з тим).

Без помітної долі антисемітизму немає справжньої "антисовєтчини"; на жаль, це факт. Василь Шкляр, приміром, мав із цього неабиякі дивиденди, і оскільки тема, як я вже зазначила, вірусна, немає сумнівів, що з тренду вона не зникне ще довго.

Коріння образу ворога в сучасній українській літературі – хоч як це парадоксально, у літературі радянській з її чітко розставленими ідеологічними акцентами. Спокуса перевернути пісочного годинника, зробити усе навпаки, послуговуючись тим самим інструментарієм (у радянських книжках німці теж полюбляли волати транслітом "хенде хох!" або "матка, млєко, яйкі", а дикі бандити-бандерівці ходили зарослими і неголеними), надто сильна, щоб її уникнути. На певному етапі (зокрема, це стосується ранньої Матіос) дійсно йшлося про встановлення справедливості та відкриття історичної правди. Але надто швидко перейшло в суто міфо-ідеологічну площину.

Припустімо, це дзеркальний ефект. Але тут є одна суттєва моральна заувага.

Письменники радянського періоду, навіть найбільш заідеологізовані з них, розповідали про події, до яких були близькі в часі, це була справді їхня історія, їхній біль, їхні особисті рахунки з ворогом, і ця дотичність великою мірою сприяла насадженій згори ідеологічній заангажованості. Наші сучасні автори пишуть про часи щонайближче попереднього покоління, за розповідями та архівами, якщо не з джерел другого порядку, уже опрацьованих іншими.

Йдеться не про те, що вони не знають і не відчувають правди: для справжнього письменника літературна правда достовірніша за життєву. Йдеться про особисту незаангажованість і доступ до різноманітних джерел. Про можливість об’єктивного аналізу, про неупереджений погляд з відстані часу і з різних точок зору – і, як результат, створення справжньої трагедії. Але цією можливістю вони свідомо нехтують.

Я не вірю, приміром, що Галина Пагутяк, згадуючи у "Кенігсберзькому щоденнику" воєнну пропагандистську листівку з призовом гвалтувати німецьких жінок і вбивати дітей, "написану (або підписану) письменником Іллею Еренбургом", не знає, що це давно викрита істориками геббельсівська фальшивка. Але – чи написана, чи підписана, чи він украв, чи в нього вкрали, яка різниця? – головне, що текст добре лягає в концепцію. Працює на образ ворога.

Це приклад з документалістики, а коли йдеться про художній текст, то навіть пересмикувати нічого не треба. Достатньо певним чином розставити акценти, навести потрібну для задуму оптику, скористатися певними, давно відомими стилістичними засобами.

Можна зауважити, що образа ворога, антагоніста, потребує сама драматургія художнього твору, а висловлені у ньому експресивні оцінки обумовлені світоглядом персонажа. Коли йдеться про твір відверто жанровий (як "Залишенець" Шкляра), з цим можна погодитися. Але всі решта названі та процитовані письменники більшою чи меншою мірою претендують на місце у високій літературі.

Та вже на рівні вибору персонажів та ситуацій недвозначно висловлюють свою авторську позицію. Масштабного історичного твору, де б діяли однаково симпатичні авторові й читачеві люди з різних боків барикад, кожен зі своєю вистражданою правдою, ми досі не дочекалися – і в найближчому майбутньому це дуже малоймовірно. Оскільки будь-який вияв, навіть гіпотетичний, симпатії до "совєтів" – це сьогодні моветон, такого не носять у порядному зібранні.

Прикро не лише те, що історію в нашій літературі заступає ідеологія та міфологія, а на тренді – демонізований образ ворога. Прикро, що це образ мертвого ворога. Він уже "згинув, як роса на сонці". Однак у нашому літературному середовищі, де легше всього заробляти дивиденди на такій собі фронді, вступаючи у локальні конфлікти з владою (бо це ті поодинокі випадки, коли влада, а за нею і ЗМІ, взагалі помічають існування літератури) "антисовєтчина" досі котирується високо – адже це нібито спротив проросійському владному вектору. Але, як на мене, занадто вже латентний і, головне, цілком безпечний.

Це щодо прагматики. Але я в жодному разі не ризикну стверджувати, що насправді сильними письменниками, чиї твори тут зацитовано, рухає прагматичний розрахунок і правила доброго тону. Мабуть, вони лежать у глибиннішій, як особистій, так і соціальній площині – причини, які змушують нашу актуальну літературу знов і знов самостверджуватися, беручи реванш над мертвим ворогом.

"Тоді в С. акція їм удалася знаменито, в своїх совєтських одностроях – "правєрка дакумєнтав!" – вони розформували цілу колону машин, піславши в об’їзд на засідку тих, котрі везли зброю, а потому боївка СБ дуже вдало обстріляла генеральську чорну "емку", яка петляла між повних люду й товару вантажівок".

"Саме так найзручніше маневрувати і нападати зненацька на совєтських активістів та іншу більшовицьку мерзоту, насамперед ту, що наважується потикати свого паскудного носа до лісу".

"Били, бо мусили бити, бо мусили вилити свою лють до більшовиків, відплатити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме винен у всіх більшовицьких злочинах, то тепер це скидалося ледь не на святий обов’язок".

У статті використано цитати з книжок:

Юрій Винничук "Танго смерті"

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"

Юрій Камаєв "Мед з дікалоном"

Володимир Лис "Століття Якова"

Марія Матіос "Солодка Даруся", "Москалиця"

Галина Пагутяк "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Василь Шкляр "Залишенець"

Від редакції: Ми готові опублікувати аргументи письменників, чиї твори згадані у цій авторській колонці.