Чому українці соромляться бути українцями

Чому українці соромляться бути українцями? Чи часто ви замислювалися над питанням, чому українці – одна з найдавніших та найчисельніших націй Європи, досі переживає кризу національної ідентичністі? Чому нація, яка за рахунок унікального географічного положення своєї країни на перехресті шляхів руху основних європейських народів, звикла жити у мирі і злагоді з іншими народами, впродовж століть змушена доводити своє право на існування, розвиток і самореалізацію?

Однією з причин вказаних процесів є інтолерантність до української культури та нації, що існувала за часів, коли Україна перебувала під гнітом імперських держав.

Як відомо, передумовами виникнення толерантого суспільства є визнання цінності і автономії особи, повага до прав і свобод людини, рівне ставлення до представників різних рас, націй та народів, відкритість до різних віросповідань та способів життя в умовах поліетнічності національних спільнот.

Але в першу чергу, толерантність є ознакою високорозвиненого демократичного суспільства і правової держави, тому вона не може існувати в умовах тоталітарних режимів, що характеризуються відсутністю демократичних свобод та повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства і окремої особи.

Природне право на вживання своєї мови відноситься до фундаментальних прав людини, які набуваються з її народженням, так само і право нації на вживання своєї мови у публічному житті виникає разом з виникненням самої нації. Права націй у кожній державі регулюються законами та залежать від рівня правового статусу тієї чи іншої нації у багатонаціональній державі.

Формування української нації відбувалося в надзвичайно складних умовах.

В часи, коли інші європейські держави поступово проходили етапи розвитку від феодалізму, буржуазних держав до держав соціальної демократії, Україна довгі століття була позбавлена таких можливостей, не мала державно-політичної самостійності, а її територія спочатку була розділена між двома могутніми імперіями – Російською та Австрійською, а потім опинилася у складі однієї з найжорстокіших тоталітарних держав сучасності – Радянського Союзу.

Як наслідок, процес побудови правової держави та громадянського суспільства у нашій країні, фактично, розпочався з моменту здобуття нею незалежності у 1991 році, коли переважна більшість європейських держав вже мала налагоджений і відпрацьований організаційно-правовий механізм захисту прав і свобод людини.

Різниця у правовому статусі українців як нації, що перебували у складі Російської та Австрійської імперій перед початком Першої світової війни, є кардинальною, тому формування української нації відбувалося в дещо відмінних умовах.

Так, політика Російської імперії була спрямована не лише на знищення на українських землях будь-яких елементів державності або автономії, але й на ліквідацію національної самосвідомості українського народу, знищення його як окремої нації. У імперії Габсбургів українці, хоча і перебували під соціальним та національним гнітом, але про асиміляцію не йшлося, тому вони мали більше можливостей розвивати власну мову, культуру, наукову та політико-правову думку.

Конституційні реформи у Австро-Угорській імперії кінця 19 ст. активізували національне та суспільно-політичне життя, змінили суспільну свідомість, заклавши основи конституціоналізму та парламентаризму, а декларування, хоча і формальне, рівності усіх народів імперії, пробудило національну гідність українського народу.

Після Першої світової війни Україна отримала шанс на побудову власної держави. Проте, українська національно-демократична революція 1917-1921 рр зазнала поразки, що стало наслідком несконсолідованості політичної еліти, розбіжностей між її політичними, економічними та державницькими поглядами, незавершеності процесу формування нації. Як не прикро це усвідомлювати, розрізненість і вічне гасло "моя хата скраю" відіграють карколомну роль у найбільш значуші періоди розвитку нашої держави.

У 1918-1920 роках більшовики створили УСРР. І хоча формально УРСР була незалежною державою, після підписання Союзного договору та вступу до СРСР у 1922 році Україна втратила всі ознаки реального суверенітету. "Союз рівних" республік насправді виявився фікцією. Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так формальних прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. СРСР, що постав на теренах Російської імперії, являв собою тоталітарну імперію нового типу, яка нічим не відрізнялася від абсолютної монархії часів царату.

В умовах Совєтів, коли навіть патріотизм розглядався як злочин проти народу і партії, можливостей для нормального розвитку та формування здорової української нації було навіть менше, ніж за часів Російської імперії, хоча, багато в чому, ставлення до "національного питання" в СРСР було дуже близьким до позицій царської Росії.

Таким чином, у першій половині ХХ ст. Україна знов опинилась поділеною між двома державами – Польщею та СРСР, обидві з яких проводили політику терору, репресій, руйнування мови, культури, національної свідомості, асиміляції та фізичного знищення українського народу. Внаслідок такої політики демократичні державні утворення та інститути, створені українцями після повалення Російської та Австро-Угорської імперій, були усунені, мільйони українців розстріляні та заслані в табори, національно-визвольний рух жорстоко придушувався, будь-які прояви патріотизму переслідувались та карались, переважно шляхом звинувачень у контрреволюційній діяльності (сеператиських настроях), смертю та засланнями.

Внаслідок голодоморів 20-х, 30-х та 40-х років – свідомого геноциду українського народу, та масштабних політичних репресій, крім величезної частини сільського населення, Україна втратила значну частину наукової, освітньої, культурної, військової еліти та духовенства. Була ліквідована Українська автокефальна церква, проводилось насильницьке нава"язування атеїзму та комуністичної ідеології.

Після приднання Західної України до УРСР, полегшення не відбулося, а терор проти української нації лише посилився. За радянських часів терор був тотальним та охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки "ворогів народу". Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації.

У свідомості українців, яких протягом багатьох віків переконували в їхній меншовартості, етнічній неповноцінності, вкорінився комплекс "молодшого брата", "малороса", "хохла". Через комуністичну зрівнялівку, колективізм, знищення індивідуалізму, постійний острах бути засланим, ув'язненим або взагалі знищеним фізично, нав'язування державою поглядів, що любов до України є націоналізмом, "бандерівщиною", а єдино можливим і здоровим є радянський патріотизм, протягом століть українці втрачали національну самоповагу та етнічну ідентичність.

Щоб вижити, часто потрібно було відректися від своєї мови, культури, звичаїв. Все це стало передумовою викривлення процесів формування здорової української нації та національного (етнічного) усвідомлення українського народу, зародження Етнічного Сорому як захисної реакції українців на багатовіковий масовий терор тоталітарних режимів.

Чи існує вихід з ситуації, що склалася? Чи має українська нація надію на нормальний розвиток і відновлення здорового самоусвідомлення та самоідентифікації? Чи можливо подолати кризу і розрізненість в українському суспільстві, розділення нації на "східняків" та "західняків", відновлення національної гордості?

Насправді, так. Етнічна ідентичність - усвідомлення своєї тотожності з певною етнічною спільністю, своєю нацією, формується в дитини ще в дуже ранньому віці. В 6-7 років дитина здобуває перші знання про свою етнічну приналежність. У цьому віці для неї найважливішим є її найближче оточення – сім'я, батьки, які закладають перші знання.

У 8-9 років дитина вже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває підстави ідентифікації - національність батьків, місце проживання, рідна мова. Прокидаються національні почуття.

У молодшому підлітковому віці (10-11 років) етнічна ідентичність формується в повному обсязі, як особливості різних народів дитина відзначає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури.

Разом з тим, етнічна ідентичність - це не тільки усвідомлення себе частиною певної нації, але і її оцінка, адже почуття гідності, гордості, образи, страху є найважливішими критеріями при порівнянні своєї нації з іншими націями, ці почуття опираються на глибокі емоційні зв'язки людини з етнічною спільністю й моральні зобов'язання стосовно неї.

Тому позитивні етнічні почуття народжують у людині радість стосовно своєї належності до власної нації, бажання бути її частиною, гордість за досягнення свого народу. І навпаки, негативні етнічні почуття можуть призвести навіть до заперечення власної етнічної ідентичності, почуття приниженості, сорому, бажання належати до іншого народу.

Відновлення національної гордості і самоповаги є дуже важливим для розвитку будь-якого народу, зокрема, для українців.

Тому послідовна політика держави в галузі початкової, середньої та вищої освіти, виховання в сім'ї та школі, є вкрай важливими, бо саме в цей час дитина, а потім молода людина, переймає гордість та любов до своєї Батьківщини, мови, культури.

І лише від того, як ми виховаємо молоде покоління, яке народилося вільним від "імперських" стереотипів про власну відсталість і провінційність вже після отримання Україною незалежності, залежить, наскільки успішним буде процес формування нової національної еліти.