Піст

Якщо в місті весна вже давалася в знаки, то тут на Перевалі на весну ще і не благословлялось.

В Чернівцях я жартував з друзями, що природа нам доправила демо-версію весни, але люди не поспішають купувати її ліцензійний продукт.

За такими спостереженнями і настроєм я дістався до вуйка Дезя після зимової перерви.

Він зустрів мене радо і відразу почав розпитувати, як ми перезимували. А я здивувався, бо саме хвилювався за нього, за те, як він перебув тут довгі морозні ночі. Але по всьому було видно, що настрій у вуйка бадьорий, туристи і лижники склали йому гарну зимову компанію.

Я попросив у Дезийдерія Васильовича гарячого чаю на гірських травах, сам вмостився біля столу і налаштувався почути новини сніжних забав Перевалу.

Щоб заохотити вуйка до бесіди, я й почав з погоди, з того, що в цьому році снігу було, як ніколи, і що весна прийде ще не скоро.

"А вона в цьому році і не має бути ранньою", – зауважив Дезийдерій Васильович, а на мою цікавість "чому?", пояснив: "Так у цьому році пізній Великдень, а так буває завжди, коли Пасха перебирається аж у травень – скорого тепла не жди".

Згадка про Свято різко обернула плин подальшої розмови. Я саме діставав гостинці, які наготувала Леся для вуйка, і пригадав про Піст, який наступив з минулої неділі. Поки я діставав печене, смажене, тверде і рідке, вуйко помітив зміну мого настрою. Ми думали про одне й те ж. Щоб якось залагодити свою ніяковість, я сказав вуйкові: "Мій дід казав, що грішне не те, що в рот, а те що з рота".

Дезийдерій Васильович приязно посміхнувся, тож я необачно задав йому питання: "Вуйку, а як ви тут постите. Адже у вас вибір харчів ніколи не буває різноманітним. Вам доводиться їсти те, що є, а не те, що складене у меню?"

Реакція вуйка була миттєвою, він поклав чайник на вогонь, і я помітив, як Дезийдерій Васильович не сприйняв запропоновану мною інтонацію.

На моє легковажне запитання вуйко відповів дуже серйозно: "Піст людина витримує, щоб усвідомити те, якою має бути. А потім своє життя переосмислити до того, що пережила у Піст".

Я пригадав, як колись жартував з друзями: "Життя людини може змінитись в одну мить, досить лише змінити їй базу порівняння". Тепер я починав усвідомлювати, що це не такий вже і жарт, що Піст – це повернення до засадничої бази порівняння, яка власне робить людину людиною.

А тим часом Дезийдерій Васильович вів далі: "Зараз багато людей живуть для того, щоб, як ви кажете, "піднятись". Але той, хто так думає, вважає себе приниженим. І таким він і буде, доки намагатиметься "піднятися". Немає нічого вищого від Людини, замислу Бога щодо неї. Тому чоловік може лише опуститися нижче цього замислу. А Піст – це возвишення до замислу Творця".

Я сидів біля столу і тримав в руках пакунок, який після холоду лісу і Перевалу у хаті почав смачно пахнути і наповнювати вуйкову світлицю ароматами Лесиної кухні. Це заскочило мене, і я не знав, як дати собі раду. То ж поклав пакунок на стіл. Але потім знову чомусь взяв у руки. В кутку заворушився вуйків кіт і це мене повернуло до дійсності.

Дезийдерій Васильович помітив, що я оговтався від його слів, тому продовжив: "Люди шукають себе високо в небі, опускаються під землю, вони чекають чуда і сподіваються, що воно допоможе їм знайти себе. Люди роблять все, що завгодно, лише не зазирають собі в серце. А Бог, Його замисел щодо людини – він там. А Піст – це можливість зазирнути у своє серце – очищене і не скаламучене жадобою, заздрістю і гнівом".

І щоб я точніше зрозумів його слова, Дезийдерій Васильович додав:

"Не думай про те, що ти їстимеш в Піст – думай про те, як далі жити, а про це спитай у свого серця".

Вуйко замовк, духмяний запах чаю з гірських трав почав запроваджуватись у хаті, а в мене у голові промайнуло: "Застороги щодо їжі у Піст – це лише настанови до стриманості. А вона має бути у всьому і в першу чергу до того, що в душі, а не до того, що на столі".

За цей час Дезийдерій Васильович приніс чай і поставив його на стіл. Він уважно подивився на мене з пакунком у руках, посміхнувся, мабуть від цього незграбного видовища, і додав: "Прислухайся до свого серця, і якщо ти віднайдеш там Бога, то вже не важливо, що ти робитимеш і, що їстимеш. Воно буде лише обрядовістю і кулінарією. А це витвори людські, вони мають лише сприяти у поступі до Бога, а не складати зміст твого спілкування з Ним".

Вуйко якось напрочуд зосереджено глянув у вікно і зітхнув: "Дорога до Бога – це таємниця кожного, її не можна визначити, а зводити все лише до меню – це лише применшувати цю таємницю, зводити її на глум. Попереду меню столу має завжди стояти "меню душі".

За цими словами вуйко забрав у мене з рук торбу, якій я не міг дати раду, поклав її в шафку, глянувши на кота, попросив передати подяку Лесі і запропонував пити чай.

Я прощався з вуйком, дякував йому за гостину, за смачний чай. Ми домовились, що на Великдень обов’язково зустрінемось. Дезийдерій Васильович просив привезти Лесю, а я обіцяв, що так і буде. Кіт заходився мене проводжати, але на порозі хати зупинився.

"Да, весна в цьому році буде пізня", – прохопилось у мене в голові.