Софія Григорівна

Сьогодні зранку заскочив себе на тому, що ходжу по хаті і наспівую: "Вір кіндер зінд лустіг, вір кіндер зінд фро, вір танцен унд зінгер унд махен дан зо".

Ця дитяча співаночка, яку ми вчили у молодших класах на уроках німецької мови, переслідувала мене скрізь: і коли я голився (власне тоді і виникла), і коли я готував сніданок, і коли мив посуд. Переді мною повставали спогади школи, спортивного майданчику і наших дворових забав. Згадав Софію Григорівну – вчительку німецької мови.

Так би весь день мені б і докучала пісенька про щасливе дитинство, якби я раптом не задумався про те, а що б було, якби так по хаті ходив Штірліц і наспівував би: "то бєрьозка, то рябіна". Я уявив собі, як його співи записали на магнітофон і показали Мюллеру. Далі мене захопили версії того, що б мав у своє виправдання казати майор Ісаєв.

Довго думав.

За цими роздумами, аж поки дістався у повоєнну Латинську Америку (підозрюють, що там переховувався Борман), я і провів ранок.

Коли я зрозумів, що сьогоднішній ранок, окрім сюжетів, за змістом мало чим відрізняється від інших днів, то мені стало сумно і прикро.

От і гадаю, якою величезною кількістю нікчемних проблем переймаємось ми протягом дня? Скільки часу марнуємо на те, чого не було, чого ніколи не буде, але що складає зміст нашого нині?

Хоча? – воно ж моє! Невже мудріше перейматися тим самим, але чужим? І хто пояснив, яким має бути змістовне?

Тож, щось підказує мені, що я все робив правильно. Адже ж, згадав я Софію Григорівну, і, можливо, саме це було найбільшим змістом і призначенням мого дня!

Ми ховаємось від дощу під парасолі, замість прислухатись і почути його. Ми намагаємось пояснити світ, замість поринути у нього.

Нам потрібно не шукати досконалі методи управління, а впроваджувати придатні способи співіснування.

Хтось намагається пояснити світ, хтось воліє його зрозуміти, а я хочу його відчути і підкоритися його ворожбі.