Зауваження щодо патріотизму і космополітизму
Як митець-антрополог, час від часу потрапляю під тяжкий причеп радикально-колгоспної критики з одного боку, і під кумедні шпильки лівацьких балаболок з іншого, хоча обидва ці табори є однояйцевими близнюками від однієї хижої матусі Природи (нижче поясню чому).
Ця критика тішить, адже переконує у тому, що я таки маю рацію у своїх художніх смиканнях та міркуваннях.
У темних казематах інтернет-форумів чув на свою адресу два страшні звинувачення. Перше і моє найулюбленіше - "бандэровское мыстецтво". Друге, як не дивно, це "російський шовініст і космополіт". От такі страшні конструкції.
З першим закидом все цілком ясно. Як тільки художник починає дотепно працювати із локальними (національними) формами та змістами, він автоматично сприймається "ліваками" як нацик і відсталий неандерталець.
Це стара історія нерозуміння "лівими інтелектуалами" цінності локальних явищ для досвіду людської цивілізації в цілому. Локальне тут - це щось не варте уваги і навіть шкідливе. Ліві і досі мислять широко, глобально і альтруїстично - свобода, рівність, справедливість.
Звучить красиво але завжди кінчається кепсько. Альтруїзм - це невроз породжений дитячою хворобою людства - вірою у справедливість для всіх. Те, чого не існує, завжди потребує віри.
А от другий закид мені найцікавіший, адже виходив із нашого землеробського націонал-патріотичного середовища, котре чомусь вперто вважається "правим", хоча воно просякнуте державницьким соціалізмом до самих кісток.
І тут теж все зрозуміло - як тільки митець починає працювати із тим самим локальним-національним критично, кепкуючи та сміючись з місцевих світоглядних дебілізмів, його одразу проголошують агентом чужинських впливів або космополітом. Для аграрного, сільського менталітету взагалі характерний острах критики і тим більше самокритики.
Втім це дрібниці, а цікаве інше. Обидві ці категорії ідеалістів (таких начебто не схожих) об'єднує одна, як казав Владімір Путін, "духовная скрєпа" - віра у існування колективної справедливості і правди. Одні вірять у глобальну справедливість для всіх, а інші вірять у локальну справедливість для окремої групи таваріщєй.
А чим глобальне відрізняється від локального? Тільки масштабом. Виразний примат колективного інтересу над індивідуальним, в обох випадках говорить лише про одне - оці всі ліві глобалісти і праві патріоти знаходяться в одній ментальній парадигмі, парадигмі стада.
Ми досі відчуваємо у собі заклик зграйної мавпи до кучкування і цьому голосу, панове, мільйони років. Але що врешті робить людину людиною? Як на мене, то це приватність, індивідуалізм і відповідальність за себе перед собою, а не перед колективом.
Людина, що мислить такими категоріями, не потребує моралі, справедливості, рівності, свободи та інших принадколективних взаємин. Її не треба обмежувати або стримувати, бо вона не вчверяє дурниці і не заподіє зла просто за браком відповідних мавп'ячих мотивацій до тупої гегемонії.
Коли спільноти (національні, соціальні і т.д.) складатимуться із природних внутрішніх індивідуалістів, а не з охайних мавп, тоді автоматично настане та сама справедливість, сама собою і без цієї скаженої "боротьби з капіталом" або "національним ворогом".
Людство, до речі, йде до цієї системи співіснування досить швидко, як би там не було. Принаймні, так звана Західна цивілізація вже має деякий досвід.
Отже до чого я хилю, власне. До того, що якщо і класифікувати світоглядні системи як "ліві" або "праві", то тільки за цими ознаками.
Ліва – мавпа колективіст. Права – людина індивідуаліст. От так, здається, буде чесно і не буде плутанини із тими всіма лівими і правими аграріями. Мавпи, вони і є мавпи, і поки їх потужна більшість. А може це і назавжди, хто знає.