Into the wild

Коли я вчилась у школі, кожного літа нас, школярів, відправляли куди-небудь "відпочивати", бо містечко офіційно було "четвертою зоною". Здається, через це (завдяки цьому?) у молодших класах на великій перерві нас водили пити тепле молоко в шкільній їдальні.

Найчастіше – кудись "попити водички", але там завжди було нудно і треба було ходити "на процедури".

Наймиліше було проводити літо, як то кажуть, під боком, зовсім поруч – у Червоному, урочищі Червоне, цій загадковій долині з дивною землею кольору маджента. А після літнього дощу, коли по лісовій дорозі робилися калюжі, вода у них так само була того загадкового кольору і у ній плавали пуголовки. Казали, то від того, що в землі багато феруму.

Сама собі я придумала пояснення, що колись давно-давно, ще коли по землі бігали динозаври та шаблезубі тигри, сюди упав метеорит і утворив таку особливу долину.

Все інше – включно із найвищим рівнинним водоспадом України, а також неймовірної краси замок-палац та костьол – дива рукотворні. Але енергетику таку не знайти. Я б навіть сказала "електрику": чи то через велику кількість заліза в довколишніх скелях, чи через те, що це "кусок космосу" (за моїм поясненням), липневі грози перетворювалися на справжнє світлове шоу!

Якщо вистачало сміливості і беззабобонності поспостерігати у цей час за небом, ви б на все життя запам’ятали оті різнокольорі (!) блискавки через усе небо (любі друзі моєї безтурботної юності, підтвердіть, еге ж?)

Якось так органічно, поміж вежами, костьолом та водоспадом кількома будиночками-корпусами розкинувся літній табір – ідеальне місце, "місце сили".

Тепер, коли не страшно і нічого за те не буде, можна розказати, як ми, будучи підлітками, любили вислизати вночі з табору із запасом пледів та іноді з гітарою, щоб тихенько собі посидіти під повним місяцем на залишках колон, що колись прикрашали парадний вхід до палацу. Кущі за нашими спинами кишіли мідянками, кажани майже торкалися крилами наших голів, від передранкової роси по шкірі пробігали мурашки, мряка показувала всілякі дивні видива, але ми тулилися боками і просто почувалися живими як ніколи. Не пам’ятаю, про що ми тоді розмовляли.

Про минуле? Майбутнє? Але ми точно розмовляли про Час. Може, ми навіть про нього співали під гітару і складали вірші, але усвідомити Його не могли.

Лише одного разу ми наткнулися на сторожа табору. І цього ми боялися найбільше. Але це було хибним страхом. Нам треба було боятися Часу.

Чим ближче до вихідних, тим більше "туристів" (бо які ж вони туристи?) з’їжджалося на велику галявину до водоспаду. Їх було так багато, що часом до води була жива черга. У цей період ми іноді купалися під водоспадом вночі. Між третьою та четвертою ранку вода у Джуринській тепла, як мамині руки, - усе тепло, яке річка набрала у себе за день від сонця, у цей час віддає назад.

"Туристи" їхали назад до своїх міст, залишаючи по усій великій галявині хаотично розкидане сміття – результати свого "віддиху", бо ж приїжджали вони "віддихати".

Потім за Червоне взялася сільська рада села Нирків (ну що може зробити маленька сільська рада?) і трошки навела порядок: в’їзд на територію для авто зробився платним – символічних 15 гривень, що дозволило обладнати місця для сміття і це вже було плюсом. Вежі разом з костьолом передали православній громаді – перекидали власність, а разом з нею і відповідальність, як "гарячу картоплину". Неподалік згодом виросла азбестова халабуда, на ґанку якої сидів "монах" і плів туристам усілякі псевдо-історичні небелиці, просячи по 50 гривень за розв’язку історії.

Після десятого класу я отримала стипендію і поїхала до США вчитися й пізнавати іншу культуру. На співбесіді в посольстві, дядько у віконечку радісно мені повідомив, що Північна Дакота – був улюбленим штатом Теодора Рузвельта. Той любив там полювати – де великі ліси і глибокі озера. Трохи згодом, на уроці Американської Історії мені скажуть, що президент Рузвельт прославився тим, що зумів багато зробити для збереження природи Північної Америки.

Мій host father був військовим і любив ходити на полювання. Першого разу, коли я повернулася зі школи додому, а в гаражі (бо боковий вхід до будинку був через гараж) висить труп (бо не можу сказати інакше) щойно вбитого оленя і кров ще цівкою капає на бетонну підлогу, мені стало трохи зле...

Друзі з дому писали мені паперові листи та надсилали листівки, рідше приходили імейли. Соціальні мережі з’явиляться у нашому житті лише за рік-два пізніше.

Якось host father Роберт вирішив повезти мене та мою білоруську подругу Маріну на рибалку. На полювання ми також одного разу поїхали – на індичку, так нікого, слава Богу, й не вполювавши.

Обидва рази – коли їхали на кемпінг на озера біля канадійського кордону, Роберт заходив на якийсь офіціний сайт, переказував гроші зі своєї картки кудись у якусь державну установу, купував ліцензію на полювання/вилов конкретного виду вагою не більше n кілограм, ставив галочки під якимись документам – і вуаля – ліцензія вилізла з принтера і тепер наша маленька банда – офіційні мисливці/рибалки із правом розмістити трейлер там-то й там-то.

Відверто кажучи, така бюрократія мені не сподобалалася. Навіть більше - вона мене роздратувала: "Ох вже ця Америка! І кроку ступити не можна, аби про це не повідомляти держапарат! Клята Америка, як тут жити? Інша справа – Україна! Вольна країна, де хочеш – там ходиш. Хочеш – в Карпати, хочеш – в ліс, хочеш – куди хочеш". Де хочеш – там гадиш, одним словом. Мені хотілось додому.

У трейлері, яким ми розмістилися у спеціально відведеному місці біля великого прозорого озера із фантастично великими рибинами, був маленьких телевізор. "Ловили" тільки канадійськи канали, і багато з ведучих новин мали українські прізвища: Balan, Shevchuk, Welychko… Роберт-американець іронічно підсміювався над канадійцями, як-то підсміюються чи не всі народи над своїми сусідами.

Повернувшись в Україну, я швидко схудла "обратно". Це перше.

Друге, раділа відчуттю свободи пересування, але згодом подорослішала і "допетрала", що з цією країною щось не так. Найважче це було визнати перед собою.

Того літа ми знову зустрічалися з друзями, їздили в Червоне, купалися під водоспадом...

Трохи згодом, коли вчила німецьку мову в Мюнхені на літніх курсах, якось нас повезли до відомого замку Нойшванштайн на екскурсію. Дорогою Баварією траплялося чимало всіляких замків – великих і малих. Більшість із них були у приватній власності і це не могло не дивувати. Не може не дивувати, у якому відмінному стані ці старезні, середньовічні споруди.

Ага, значить, це реально. Виявляється, із Часом потрібно боротися, інакше Він поборе нас. Йому потрібно протистояти, систематично й не покладаючи рук. Про Нього треба думати і мати Його на увазі, інакше він стиратиме з лиця землі усі дива рукотворні, що дісталися нам від тих, хто був перед нами і чиї гени – наші гени. А разом з дивами стиратиме розуміння та пам’ять. Хммм... а суспільство з амнезією – безпорадне якесь, чи шо.

У квітні цього року одна з веж перетворилася на купу кількастолітнього будівельного сміття...