Війна світів

8
31 травня 2013

Гучні "театральні скандали", до яких останнім часом привернуто увагу мас-медіа, стали яскравою ілюстрацією до відповіді на питання: "Чому в нашій багатій і талановитій країні так бридко жити?"

Минулий рік прикметний значною ротацією керівних кадрів в інституціональних театральних установах. І відбулося так, не тому що в нашої держави виникли певні несподівані ідеї щодо оптимізації галузі. Причина банальна: досягнення пенсійного, а в переважній кількості випадків – постпенсійного віку більшістю діючих на той момент керівників.

Прихід "нових" людей викликав сподівання на пожвавлення життя у вітчизняному театральному просторі, особливо з огляду на те, що "мертва точка", де він перебуває ось уже впродовж досить тривалого часу, давно не надається до критики.

Утім, радість виявилася надто ранньою: у держустанов пробудилися несподівані хтонічні сили, агресивно налаштовані до змін та ревниві до будь-яких проявів життя.

За моїми особистими спостереженнями, сила інертності нашого суспільства має суттєву перевагу якісного та кількісного характеру над будь-якими спробами оновлення та поступу.

Його найбільш вдалою метафорою є болото.

Потрапивши в нього, треба слідувати чіткій настанові: менше руху. Щойно почнеш борсатися, – воно тебе миттю гамкне, плямкне й забуде про твоє існування.

Звичайно, ситуація протистояння старого та нового світів, консервативних та ліберальних настроїв є умовою нормального функціонування здорового суспільства. Але розмови про "здорове суспільство" стосовно дійсного стану речей – ні що інше, як наївний ідеалізм розмов.

Назвемо наш стан "постколоніальним синдромом".

Компенсаторні спроби українського суспільства стати "нормальним" дуже нагадують сюжет п'єси Жана Жене "Покоївки", де служниці за відсутності своєї господині розігрують панянок, і у своєму затятому епігонстві виявляють себе набагато більш жорстокими та пихатими, ніж справжня господиня.

Подібним чином нині українці вирощують у себе "на грядках" домашній, невеличкий, але свій тоталітаризм, "без ГМО". Не загальнодержавний, без амбіцій до експансії, – свіженький субкультурний тоталітаризмик.

Однак за відсутності очевидного тирана, ситуація набуває сюрреалістичних обрисів. І втіленням зла почергово стаєш ти сам, злий брат близнюк твого сусіда, колективне несвідоме чи абстрактна категорія.

Особисто в мене революція свідомості почалася з детективної історії, яку довелося розплутувати в процесі написання матеріалу про рейдерське захоплення, чи то тиху-мирну експропріацію декількох об'єктів культурного значення.

Нагадаю: минулої весни припинив своє існування муніципальний театр "Київ"; Київський академічний театр на Подолі було викинуто із приміщення, яке він довгі роки винаймав у Гостинному дворі, а от зведення нової будівлі на Андріївському узвозі місто вже багато років поспіль не може закінчити.

Також під загрозою опинилися аспірантські майстерні Національної художньої академії на вулиці Сошенка та ласий для будь-якого комерсанта шматочок: будівля поблизу Софіївської площі, котру займає Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, – останні два, на щастя, поки що на місці.

Пафос, з яким я розпочинала писати той матеріал, був таким: "погані рейдери–нещасні митці–треба щось робити". Але в процесі збирання інформації з'ясувалися дивовижні речі: у більшості з наведених вище прикладів "поганість" рейдерів знаходила собі підтримку в лавах "постраждалих".

Мотиви, якими керувалися колабораціоністи, для мене лишаються таємницею: можливо, це була зброя біля скроні, а можливо – необхідність відремонтувати дачний будинок. Цього ніколи ніхто не дізнається. Питання перейшло в категорію риторичних.

Але об'єктивно увиразнилося переконання в тому, що зрадництво та неспроможність ставити колективні інтереси вище за особисті – вочевидь, прописані в генетичному коді українців.

Ці думки підтвердили події цієї весни.

Першою серією драматичної саги під назвою "Новий директор" стало відсторонення від виконуваних обов'язків керівника балетної трупи Національного опери України Дениса Матвієнка.

Зірку світового балету "прокотили" на бюрократичному лохотроні – як виявилося, наказ про його призначення навіть не було підписано.

Молодці!.. За колектив Національної опери можна "щиро порадіти" – ніякий балет європейського рівня під музику Radiohead найближчим часом їм не загрожує.

Майже одночасно вибухнула "театральним скандалом" Полтава. Там новопризначеному художньому керівникові Полтавського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя Олексію Коломійцеву колектив влаштував справжнє цькування з вимогою виселення з міста. У процесі "відсторонення" активну участь узяли майже всі працівники театру, включно з головним бухгалтером і водієм.

З ажіотажем та істерією середньовічних публічних страт та відповідним рівнем риторики відправили худрука пакувати валізи.

Зараз естафету підхопив Національний центр театрального мистецтва Леся Курбаса, де науковий колектив – вірніше, його частина, – "шматує" доктора мистецтвознавства, професора Ганну Веселовську, домагаючись повернення попереднього директора.

Але, на відміну від полтавців, які кроплять стіни театру святою водою й не можуть долучити до "складу злочину", що його інкриміновано худруку, нічого страшнішого за "неохайну зачіску" та "паління в кабінеті", – співробітники центру Курбаса застосовують засоби впливу на суспільну думку набагато підступніші.

Лінчування Ганни Веселовської в онлайн-медіа триває вже декілька місяців поспіль. Перш ніж перейти до прямої атаки, новоспечені підлеглі почали формувати негативний імідж своєї керівниці.

Перекручені факти, гіперболи й пафос спрямовані передусім на націоналістичні кола, які за "мову" всіх порвуть. Хоча справа передусім не в мові, а в театральній справі...

Зараз справа дійшла до зборів ініціативної групи з написанням відповідного документу "про недовіру". Що буде далі – невідомо.

Але давайте поглянемо на описані вище приклади непорозуміння колективу та нового керівника трохи відсторонено. Спробуємо зрозуміти: що ж таки закидають колективи новим керівникам? Чим вони незадоволені?

Що там хто нищить, я не знаю. Але українському театру зараз перейматися тим, що його "знищать", – це майже те саме, що вісімдесятирічній бабці із чоловіком, дітьми та онуками берегти цноту. Не актуально.

Але те, що у вищезгаданих закладах із приходом нових керівників почало щось відбуватися – факт.

Так, наприклад, Олексій Коломійцев розширив майже вдвічі репертуар театру імені Гоголя та ввів у розклад акторські тренажі – диво дивне! До його приходу "Наталку Полтавку" та "Мартина Борулю" розбавляли лише корпоративні засідання облдержадміністрації.

Необхідність працювати сім годин на день не могла не обурити працівників театру, більшість з яких приходили туди лише по зарплату.

Подібна ситуація склалася й у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, приміщення якого – будемо відверті! – впродовж останніх років використовувалося вкрай неефективно.

З призначенням Ганни Веселовської на посаду директора співробітники Центру змушені були полишити летаргічний сон та почати працювати: герметичність "родинного" замкненого устрою установи було порушено.

Найбільше колектив обурила скерованість нової очільниці на демократизацію простору Центру (впродовж останніх кількох місяців показали свої роботи молоді режисери з регіональних театрів) та надання переваги практичним ініціативам над відсторонено теоретичними проектами.

Власне, наукова складова роботи від цього не постраждала – за час її недовгого головування було проведено вже дві науково-практичні конференції – і, навпаки, могла б виграти, за умови більш уважного ставлення кваліфікованих теоретиків Центру до реальних практичних здобутків сучасного театру у тому вигляді, як він є. Адже що, як не дійсний процес, може стати основою для наукових розвідок?

Проте збільшення трудового навантаження та "розхитування" усталених норм та схем роботи викликало неабияке обурення в трудовому колективі.

Враховуючи той факт, що професор Веселовська ніколи не була публічною персоною та спрямовувала свої зусилля не на формування власного іміджу, а на реалізацію конкретних проектів, намалювати образ монструозної загарбниці "театрального осердя країни" в медіа не створило великих складнощів.

Можливо, і, напевно, в інших сферах нашого життя відбувається те саме. Але, на жаль, я не "в матеріалі". За фахом я театрознавець, і зазвичай опікуюся проблемами естетичного, а не суспільно-політичного характеру.

Але це той самий випадок, коли "війна прийшла у твій дім". І небажання "забруднитися" – уже неактуальне.

Адже ми, усією естетично-культурологічною гоп-компанією, сидимо по вуха в багні.

А все тому, що вчасно не вирішили проблему з "сантехнікою"...

Краще пізно, ніж ніколи: годі плести інтриги! Давайте вчитися працювати разом!

Ми – на руїнах, і в цій країні ще жити нашим дітям.

Коментар експерта

Олег Вергеліс, журналіст, театральний оглядач, член Шевченківського комітету

Суть конфликта – в каждом отдельном случае – различна. В Национальной опере – просто кадровая авантюра. Известного во всем культурном мире Человека обманули, выдали желаемое за действительное, а затем на его живое место – вероломно –  водрузили новую руководящую фигуру.

И причины здесь скорее – экономические и нравственные. Матвиенко своими проектами делал невыгодное  (для кого-то)  ­– перераспределение бюджета театра. Важный мотив здесь – творческая зависть.

В Полтаве – типичная ситуация украинского провинциального театрального одичания. Можно не принимать спорные поиски Коломийцева, но запрещать Шостаковича в Украине – это дикость, варварство и маразм. Центр Курбаса...

Здесь, на мой субъективный взгляд, много составляющих конфликта. Одна из них – взаимоотношения Учителя и Ученика. И их разногласия – как Учителя (Корниенко) и Ученика (Веселовская) – меня повергают в печаль, в уныние даже.

Ведь, очень хочется верить, есть цивилизованные методы дискуссии. Без чернухи в интернете. Всегда ли прав творческий коллектив, выставляя счета неугодному? Не всегда. Разве права была Таганка, съевшая Эфроса ?

Всегда ли творчески результативен "полный одобрямс" руководителя-диктатора в отдельных замшелых театрах? К сожалению, наш театр утратил "среднее поколение", тех 30-40-летних, которые могли бы стать художественными лидерами.

И причины понятны –  коррупция, издержки школы, наплевательство культчиновников к талантливым режиссерам, хореографам, актерам. Во многом все эти истории – еще и поколенческие конфликты, конфликты периода смены элит, конфликты отцов и детей.

powered by lun.ua