Веселкова Європа

50
13 червня 2013

Цьогорічна весна видалася веселковою. Особливо у Франції.

18 травня президент Франції Франсуа Орлланд підписав закон, який легалізував одностатеві шлюби й надав ґей-подружжям право всиновлювати дітей.

Відтак, міг вважати, що виконав свою передвиборчу обіцянку й поставив крапку в питанні, котре розділило суспільство і спричинило масові заворушення. Однак, помилився.

Крапку 21 травня поставив історик і публіцист Домінік Веннер: зайшов до собору Паризької Божої Матері, став перед вівтарем і вистрелив собі в рот. Кров на вівтарі – оце і була крапка. Після цієї крапки, фактично на наших очах, і розпочинається нова сторінка історії Франції.

Якщо це і справді сторінка. Бо чомусь мені так здається, що це новий том французької історії й історії світової. Мало якому історику випадає стати персонажем історії. Домініку Веннеру це виявилося до снаги.

Не знаю, як там у католицизмі, але, за православною традицією, кров у храмі – це осквернення. Самогубець залив власною кров’ю вівтар. Святотатство? Безперечно. Утім, питання: для кого святотатство? Для французів? Не певен. Навіщо французам собор Паризької Божої Матері? Бо, що для них цей собор? – напевно, лише пам’ятка готичної архітектури.

Домінік Веннер залишив шість посмертних листів, у яких виступив проти ісламізації Європи та легалізації одностатевих шлюбів. І вже 25 травня в Парижі поновилися заворушення. А 26 травня на вулиці вийшло близько 300 тисяч маніфестантів. І це – за оцінками правоохоронців. А згідно із заявами організаторів, у протестній ході взяли участь понад мільйон французів. Країна залишилася розділеною.

Пройшовшись зі шваброю по собору, Франсуа Орлланд заявив: він – щасливий, Франція зробила ще один крок до свободи, рівності та братерства.

…А тим часом у Києві…

25 квітня, попри судову заборону, українська ЛГБТ-спільнота – лесбійки, гомосексуали, бісексуали, трансгендерні особи – таки влаштувала своє свято життя. Щоправда, в дещо нетрадиційному для перформансів місці – на проспекті Перемоги, і як то кажуть, по-бистрячку, доки хлопці з іншими уявленнями про свободу, рівність і братерство не влаштували свято життя для себе.

Читай також:

Усе здавалося б нічого, але, як завше трапляється в Україні, вийшов дипломатичний конфуз. Із осудом гомофобії в Україні виступили представники посольств і міжнародних інституцій. Лейтмотив простий: немає ґей-параду – не буде спрощення візового режиму та підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Після таких меседжів – задумаєшся.

Критиків, звісно, зрозуміти можна: нічого особистого – просто робота. Адже і президент США Барак Обама, і прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон висловилися за легалізацію одностатевих шлюбів. І поготів, Барак Обама заявив: захист прав ґей-меншин – це віднині складник глобальної боротьби США за права людини.

Одне слово, якщо ви гомофоб, то шостий флот США іде до вас. Чим думали київські судді, забороняючи ґей-парад? – оце вже не знаю.

Що тут казати: прикро якось так вийшло, і я навіть сказав би – ніяково. Якось усе воно не так в Україні з "політикою сусідства". Ми досі не відмилися від свого первородного гріха – антисемітизму, досі не розкаялись у ксенофобії щодо поляків, і от, маємо – гомофобія.

Ми, наче всеєвропейський козел спокути – всі гріхи до нас липнуть. МЗС, звісно, вигадає пояснення. Щонайшвидше кинеться підписувати Декларацію ООН про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. Справа владнається. Однак – неприємний осад залишиться.

…А тим часом у Рив’єрі…

29 травня "на весільний рушник" (чи як там у них у Франції) стали мосьє Венсан Отін і мосьє Бруно Буальо.

"Пісня пісень" їм на щастя і долю!

"Хай він мене цілує цілунками уст своїх,

бо любов твоя понад вино солодша.

Запах пахощів твоїх найзапашніший.

Розлите миро – твоє ім’я…"

(Останній рядок цієї строфи, оскільки той суперечить принципам політкоректності, автор тексту не цитує.)

От, зрештою, і все. Історія з політико-правовою зав’язкою, мордобоями та ритуальним самогубством закінчилася – весіллям. Мов на сторінках третьорядного роману.

Що загалом відбувається? З погляду соціології культури – нічого особливого. Культура завше живиться, закинувши корені в марґінальні низи. Звернімо увагу на історію американської музики: спершу джаз, потім рок-н-рол, наразі хіп-хоп – це все прояви культури марґінальних верств, які шоу-бізнес виніс на поверхню, зробивши масовою культурою.

Проте, цікавий нюанс: елементи субкультури, які стають набутками культури масової, автоматично втрачаються для тої таки субкультури. Себто, з розширенням масової культури субкультури руйнуються.

Нині ми спостерігаємо як закрита й марґінальна ґей-культура стає культурою загальною. Із фабричних конвеєрів сходить одяг, який десяток років тому можна було вбрати лише на трансвестит-вечірку. Ми наспівуємо слова зі шлягерів про те, як дівчина поцілувала дівчину. (І, судячи з виразу обличчя Кеті Перрі в кіпі на пісню "I кissed a girl", їй це справді сподобалось. Пустунка.)

Недалеко той час, коли чоловіки в офісах носитимуть високі підбори й капронові панчохи, а шкіряна вуздечка стане таким самим нормативним аксесуаром як, скажімо, краватка. І для того, щоб передбачити це – не потрібно вдивлятись у кришталеву кулю, досить переглянути кліпи Мадонни "Girl gone wild" і Леді Ґаґи "Alejandro": відверта маскулінність посилена мілітарністю й відконтрастована елементами фемінності.

Гра і мікс. Мистецтво грає, міксуючи несумісне. І в такий спосіб естетизує світ. До згаданих кліпів Мадонни та Леді Ґаґи чоловіки в колготах – це боксерські груші. Нині – це цитати з Мадонни та Леді Ґаґи. Вони, мов завчений вірш, наче краєвид із уподобаної листівки чи жест і фраза із драматичного епізоду в кінофільмі – лягають у свідомість.

А відповідно – стають придатними для відтворення та наслідування. Не всім до снаги відчувати цю грань між грою та життям, але мистецтво, як відомо, вимагає жертв. І ці жертви, зазвичай, постають у комічних подобах.

Суспільство не може обмежувати мистецьку гру, встановлюючи певні табу. І поготів, щойно буде встановлене табу – мистецтво вмить його обіграє у вічнім потязі до небувалого та забороненого: згадаймо "Лоліту" Владіміра Набокова чи "Я прийду на ваші могили і плюну" Боріса Віана.

Встановлення табу для мистецької гри неминуче призводить до політизації заборонених тем. Відтак, те, що мало б стати кліпом чи романом перетворюється на ідеологію.

Людина потребує естетизації забороненого – кримінального злочину, інцесту, педофілії (перелік можна продовжувати). У такий спосіб ніби проговорюються фобії, вони візуалізуються в образах і ситуаціях, формалізуються у словах, стаючи осяжними і майже відчутними. Табу втрачає властиву йому магію невідомості. Отримавши ім’я й обгортку, фобія стає власне річчю.

Донедавна таким забороненим явищем була гомосексуальність. Суспільний інтерес до гомосексуальності й водночас гомофобія – це закономірний наслідок культурного статусу. Однак, нині ми спостерігаємо інший цікавий феномен: марґінальне стає нормативним. Ідеологи ґей-культури кажуть про нестерпні муки, яких зазнають представники секс-меншин.

Так, це, напевно, непросто і справді боляче усвідомлювати себе не таким як усі. Кажуть про жахи стигматизації, якими вражена ідентичність гомосексуалів. Напевно. Однак…

Про що власне мова? Про те, хто кого кохає і в який спосіб виявляє свої почуття, чи про – ідентичність? І от що цікаво: відколи це людина почала зводитись до геніталій!? І відколи це примхи кохання стали ключовим критерієм виокремлення ідентичностей!?

А втім, я спитаю про інше: чому? Чому одна із багатьох особливостей приватного життя наразі підноситься європейською й американською культурами до рангу норми? Чому держава, котра за визначенням покликана дбати про "загальне благо", нині вважає сексуальне життя сферою щонайпильнішої уваги? Чому міжнародні інституції, створені задля запобігання міжнародним зіткненням, чинять цілком протилежне – продукують норми, які до цих зіткнень неминуче призводитимуть?

Справа в тім, панове, що коли людина нехтує трансцендентний вимір життя, то все, що в неї залишається – її геніталії. Ані Європі, ані США вже нема до чого прагнути. Європейці не мають охоти вирушати в Хрестові походи, а США здолали свого геополітичного супротивника. Залишилися тільки геніталії. А якщо точніше, з психоаналітичного погляду, то й геніталій не залишилося: суцільний комплекс кастрації.

Європа уподібнилася до веселкового прапора: їй однаково подобаються всі кольори. Це наслідок втрати здатності до розрізнення. А та завше втрачається, коли зникають цілі. За браку ж традицій, цілі поставити неможливо. Саме тому, пишучи посмертні листи, Домінік Веннер і згадав, удавшись лише до коми, ісламізацію Європи й одностатеві шлюби – цілком, здавалося б, різнопланові феномени.

А стосовно стигматизації, то про це навіть ніяково говорити: хто сказав, що в житті не повинно бути страждань і принижень? Уже саме життя є стражданням і приниженням. Спитайте про це християнських теологів, або ж маркіза де Сада чи Захер-Мазоха. 

powered by lun.ua