Тест

Про наших Бредів Пітів

"Кожній Ажеліні Джолі – по Бреду Піту", написав недавно мій знайомий на Фейсбуці. Історія відомої актриси, яка погодилася на видалення грудей, в багатьох на вустах. Здається, не скоро про неї забудуть: в інтернеті тепер обговорюють її "трюк із фармкомпанією", мовляв, зірка прорекламувала генну індустрію.

Трохи шкода, бо така інформація давить на наші нижчі почуття – заздрість, корисливість - і Джолі перестає бути жінкою, яку торкнулося нещастя.

Такою, якими є сотні тисяч жінок і в Україні, і в світі - хворих на рак, на інші важкі недуги, а в них діти, чоловік. І як давати собі раду з майбутнім?

Пригадую історію однієї київської пари – дизайнерів інтер’єру, про яких кілька років тому писала моя колеги. Жінці поставили діагноз – рак третьої стадії. Наступного дня він повів її в ЗАГС розписуватися. Мене так вразив цей випадок, що я хотіла зателефонувати цьому чоловіку – щоб подякувати, бо таку віру в життя вселяють подібні вчинки…

Але що таке вірність і людяність на власні очі я побачила ще в дитинстві. Мені тоді було років 9-10, разом з батьками поїхали в село на Харківщину до родичів – троюрідної маминої сестри Олени, її чоловіка Василя, у яких росли дві дочки – Наталка і Марійка.

На той час тітка вже кілька років була паралізованою, не вставала. Здається, в неї не було навіть інвалідного візка. Бліда-бліда, і повна. А погляд її чоловіка – такий якийсь … вистраждано-просвітлений, втомлений-вимучений – не можу забути до сих пір.

Ми лежали увечері на справжній слобожанській печі, я не спала - чула розмову батьків: вони шепотілися про Олену і Василя. "І не кидає він її…", "І так йому важко справлятися і з дітьми, і з господарством…", і "Це ж до смерті буде мучитися…".

Я дивувалася тим дорослим: як він може її кидати, він же її чо-ло-вік.

Ще кращий приклад – Чемпіонка Європи зі стрільби з лука львів’янка Роксолана Дзьоба-Балян. Вона в юності втратила обидві ноги – поїзд відрізав. З першим чоловіком вона познайомилася, вже будучи на візку – вони одружилися, народили дочку. Потім сталося нещастя - чоловік помер.

Через кілька років Роксолана вийшла заміж удруге і знову народила дочку. З другим чоловіком вона познайомилася в кафе, куди заїхала на візку. Він здоровий, ходить на обох ногах…

Легко любити красиве. Так люблять діти: сподобалося – і в крик: "Дай!", а поламалося – викинув. Якщо ж є хвороба, біль, випробування, якась потворність, виникає спокуса знайти нове, просто замінити одна на інше, одну на іншу, одного на іншого. Щоб не напружуватися… Сім же мільярдів людей! Невже не знайдеться?

Колись слухала лекцію доктора психологічних наук, керівника кафедри клінічної психології Страстбурзького університету Сержа Лесура. Мова йшла про те, наскільки сучасне суспільство – чи то у Франції, чи то в Україні – стало інфантильним і через те нещасним.

Професор робив акцент на тому, що сьогодні в стосунках між людьми "все більше щезає місце для іншого". Інший став просто об’єктом, якого можна запросто відкинути - якщо він перестав радувати, задовольняти, не дай Бог створює проблеми, словом, його вже не можна "використовувати" так, як раніше.

Від деяких психологів чула думку, що всі люди, якими б вони не прикривалися словами, завжди думають тільки про власну шкуру. І тільки матері (батьки) – про дитину, бо це вимагає справжньої жертви.

Але ж таку "дитину" ми можемо бачити в кожній людині – дитину, яка потребує підтримки, допомоги, розуміння, жертви. Чому розумні батьки дітям купують кішок і собачок? Та щоб вони вчилися піклуватися про когось, забувати про свої інтереси, щоб вчилися співчувати і не росли нарцисами.

А подивіться, які стереотипи м сьогодні засвоюємо з екранів телевізорів і з інших джерел.

Інший має бути а) багатим; б) красивим; в) заробляти на життя; г) я маю бути в ньому впевненою; д) має бути гарним в сексуальному плані і т.д.

Якщо ж він (вона) втратив хоч одну якість – все, вільний! Знайдеться інший (інша). Але тут виникає величезне "але": нарцис такий наївний, що не здогадується, що теж може стати таким самим об’єктом для іншої людини – якого теж "використають" і викинуть.

Бо якими мірками міряєш, такими тобі відміряють - атеїсти-науковці-психологи солідарні з Біблією.

І так закарбувалася мені в пам’яті фраза Сержа Лесура: "І вся ця депресивність і меланхолія сучасного світу пов’язана із небажанням людини відмовитися від інфантильної еротики".

Тому що всі ці історії, про які з написала, звичайно, містять в собі сексуальний, еротичний підтекст. Але не тільки.

Якщо людині притаманна така інфантильність (думає тільки про себе), то вона поширюється на всі інші сфери її життя – там не дотримав слова, там підвів, там спеціально забув, там покинув.

Але ж, бачите, вистояли люди – відмовилися від інфантильності, перемогла душа – і стали щасливими.

До речі, що стосується подружжя дизайнерів, то вони зараз живуть разом і все в них добре. Звичайно, що це – чудо. Бо це – любов. А може, це ці слова - синоніми.