Нагорода знайшла героя

21
1 липня 2013

Декілька зауваг з приводу"Української книжки року"

Напевно, ні для кого не секрет, що у теперішньої влади якось не "витанцьовується" діалог із письменницько-видавничим середовищем – хай навіть сам український гарант позиціонує себе як "типа, писатель", ґрунтуючи ці амбіції на небачених досі гонорарах.

Серед конфузів останніх років – виразно протестні відмови від Шевченківської премії, як Василь Шкляр, ордена Ярослава Мудрого – Анатолій Дімаров, і премії президента "Українська книжка року" за 2012 рік – Леся Воронина, Катерина Штанко. Щоправда, остання зі згаданих відзнак так і зависла десь у віртуальній царині, не втілившись у певні суми й процедури.

Тож у числі призерів "УКР"-2013, що їх перелічено у президентському наказі від 25 травня, натрапляємо, зокрема, на книжку про опішнянську кераміку, вже відзначену – принаймні, формально – у минулому році, причому у тій самій номінації: "За вагомий внесок у розвиток українознавства".

Іншим курйозом є те, що "за сприяння у вихованні підростаючого покоління" нині премійовано книгу, розраховану на суто "дорослу" аудиторію – ювілейне видання "Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу", київського видавництва Балтія-Друк, 2011 рік.

Утім, це вже радше тенденція: у 2012 році Лесю Воронину поривалися нагородити "за видатні досягнення у галузі художньої літератури" – хоча йшлося, власне, про твори Андерсена у її переказі. Вочевидь, тим, хто опікується "УКР", вистачає часу та наснаги тільки на те, щоб помилуватися "картинками" у книжках-номінантах.

Але ж "високі традиції національного книгодрукування", що на їх розвиток нібито й націлена президентська відзнака, складаються не лише з оформлення друків. Є ще й певна культура видавничої справи, яка назагал корелює з інтенціями виробників книжкового продукту.

Тож не дивно, що там, де все зводиться до заробляння грошви, не залишається місця для "високих традицій". Бізнес-проекти нівелюють особистість автора на догоду тим, хто "замовляє музику". Тим же, хто створює книжки, дають зрозуміти: ти ніхто й звуть тебе ніяк.

Саме таким ставленням до авторів і відрізняється згадане вище київське видавництво "Балтія-Друк", що ним керує сімейна пара Віргініюс Строля – Рута Малікенайте.

Отриманий у контактах із цим литовським подружжям мій досвід "знеособлення" сягає 2008-го року, коли мене слізно попросили допомогти у створенні книги "Україна: Литовська доба". Ситуація, як вірити видавцям, була просто критичною: діставши й майже "освоївши" чималий грант від МЗС Литви, очільники "Балтії-Друк" сподівались отримати тексти від однієї амбітної пані – яка у фіналі не спромоглася написати жодного рядка й взагалі зникла з їхнього обрію, переставши відповідати на телефонні дзвінки та і-мейли.

Тож згадану книжку "збивали" в авральному режимі – і таки збили за принципом "з миру по нитці", хоча при цьому ніхто з учасників "рятувальної операції" чомусь не подбав про укладання з видавництвом формальних угод. Відтак, видання вийшло напрочуд гарним і змістовним – але, водночас, дуже й дуже дивним: звичного титулу – ба навіть року випуску! – не було зовсім, а прізвища шістьох його авторів фігурували лише на останній, 176-й, сторінці – та ще й без окреслення їхнього особистого доробку.

Щоправда, мені пощастило трохи більше, аніж решті: моє ім'я залишили під невеличкою, на сторінку, передмовою, яка від самого початку планувалась як складова своєрідного "наукового діалогу" – вступом від литовської сторони опікувався професор Вільнюського університету Альфредас Бумблаускас. Але ж, окрім цього, я подала "Балтії-Друк" не менше 60 сторінок тексту – і мені аж ніяк не хотілось, аби його плутали з "продукцією" тих співавторів, котрі, як це не прикро, пішли найлегшим шляхом, підготувавши нашвидкуруч щось середнє між компіляцією й плагіатом.

Утім, якою б не була наукова вартість текстів, зібраних під барвистими палітурками згаданого видання, їхні творці – цілком несподівано для себе – втратили на них будь-які права, щойно "Україна: Литовська доба" побачила світ.

На останній сторінці книжки як власники копірайту фігурували "Балтія-Друк", МЗС Литви й ще якісь організації на кшталт вільнюської "Академії історичної пам'яті" – тобто, по суті, хто завгодно, опріч фактичних авторів видання.

Годі й дивуватися, що згодом ніхто не спитав у них дозволу на переклад їхнього твору литовською мовою: "Ukraina: Lietuvos epocha. 1320-1569", видавництво Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2010. Так само не дивно, що це перевидання в дечому відрізнялося від оригіналу.

Головне, що після перекладу на литовську список авторів книжки поповнився трьома новими іменами: вже покійного нині Фелікса Шабульдо, який в україномовній версії виступав лишень як рецензент; доцента Вільнюського університету й, заразом, директора "Академії історичної пам'яті" Генуте Кіркене, котра раніше значилася лише координатором проекту; і вже згаданого вище Альфредаса Бумблаускаса – медійної особистості литовського масштабу, напівученого-напівшоумена, котрий, попри поважний статус і вік, написав лише одну монографію.

Ці характерні моменти впали мені в око під час презентації книжки "Ukraina: Lietuvos epocha" у Вільнюсі, куди мене люб'язно запросив колишній посол в Україні Альгірдас Кумжа. Тоді ж у назагал приязній атмосфері цього заходу пролунало запитання, задане, як я відчула, у дещо глузливій манері: чим пояснити, що тексти, з яких складається книга, по суті, анонімні? Я, чесно кажучи, тільки знизала плечима...

А вже за лаштунками, на банкеті, мені натякнули, що те, що я розцінювала як недолугість видавців, є, поза сумнівом, реверансом у бік замовників книги й способом приховати наукову мізерність "Академії історичної пам'яті" – примарної інституції, зареєстрованої за домашньою адресою того-таки Альфредаса Бумблаускаса, яка є розпорядником гранта МЗС.

Потім був ще один проект, який, на щастя, не зреалізувався. Задумали його наступним чином: я пишу весь текст книги, Кіркене та ще одна литовська дослідниця готують вступ, а Бумблаускас – післямову. Далі ж усе це стає спільним науковим продуктом, бо, мовляв, литовське МЗС фінансує лише колективні проекти.

Цікаво, що до фінансування цієї діяльності невдовзі "підтягнули" й Україну. Схема доволі проста. У Вільнюсі "Академія історичної пам'яті" ініціює певний видавничий проект і отримує кошти від МЗС, та ще й під гаслом "підтримки демократії" – бо подібними грантами опікується саме цей департамент. Паралельно у Києві той-таки проект з подачі "Балтії-Друк" фінансується за програмою "Українська книга" – скажімо, на премійовану президентом "Хотинську битву" у 2011 році було виділено 200 тисяч гривень; скільки ж на неї дало МЗС Литви, невідомо – ці дані не оприлюднюються.

Та не спішіть заздрити автору видання, чиї гонорари, на жаль, аж ніяк не дотягують до президентських. Йдеться про Петра Саса – доктора історичних наук, головного наукового співробітника Інституту історії України НАН України.

За підготовку практично усієї книги й підбір ілюстрацій він отримав від "Балтії-Друк" суму, меншу за свою місячну зарплатню, – та ще й після сумнівних маніпуляцій з видавничим договором. Їх, як і повчальний досвід участі у цьому міжнародному проекті, дослідник докладно описав на сторінках "Українського історичного журналу" у статті "Автор та його право".

Вона розтлумачує, як постала "Хотинська битва", що її автори у вже звичній для "Балтії-Друк" манері не вказані ані на обкладинці, ані на титулі книги – лише на звороті титульного аркуша з'являються імена Петра Саса, Генуте Кіркене й Альфредаса Бумблаускаса.

Утім, як відзначено вище, про жодну "симетрію" у роботі не йшлося. Як пояснив український дослідник, він підготував левову частку тексту, понад 170 сторінок, додавши фундаментальну бібліографію, близько 200 позицій, і список архівних фондів Польщі, Росії, України й Франції, в яких зберігаються використані ним матеріали. Своєю чергою, Кіркене написала лише фінальний розділ книги – сторінки 177-208, – підкріпивши його бібліографію аж з вісьмох назв, включно з її книжкою про Ходкевичів, щойно захищеною як кандидатська дисертація.

Що ж стосується пана Бумблаускаса, то, за словами Саса, поява цього "співавтора" стала для нього неабияким сюрпризом: перед тим, як відправити "Хотинську битву" у друк, на стадії другої верстки – ! – видавництво без жодних пояснень і церемоній замінило підготовлену ним післямову текстом Бумблаускаса, написаним, на відміну від решти книги, у жанрі есе й концептуально не зв'язаним з її змістом.

Лише тоді, коли Сас пригрозив "Балтії-Друк" своїм виходом із проекту, видавці погодились повернути у "Хотинську битву" післямову її фактичного творця – помістивши її, щоправда, у середині книжки й назвавши "Загальні висновки"; при цьому задля збереження післямови Бумблаускаса довелося пожертвувати розміром шрифту, суттєво його зменшивши.

Не варто й казати, що, як і творці "України: Литовської доби", Петро Сас після публікації своєї книги з подивом дізнався, що не має на неї авторських прав, які з невідомих причин відійшли до "Балтії-Друк".

Та багатшою на несподіванки виявилася литовська версія цієї книжки: "Chotyno mūšis 1621 – mūšis dėl Vidurio Europos". По-перше, з неї зникла вказівка на, м'яко кажучи, мізерність особистого доробку Бумблаускаса, – і, написавши кілька сторінок геть непотрібного тексту, він став "повноцінним" співавтором видання; по-друге, в "Chotyno mūšis" коло носіїв копірайту розширили, але удостоїли ним лише Бумблаускаса й Кіркене.

Крім цього, не спитавши П. Саса, литовські видавці змінили структуру видання – як потім з'ясувалося, "згідно з рекомендацію" Кіркене; ну, й урешті-решт вони об'єднали вісім вказаних нею публікацій з величезним науковим апаратом, сформованим Петром Сасом – і перетворили його на спільне надбання усіх співавторів "Хотинської битви". Тож, як бачимо, так званий колективний проект обернувся безсоромним використанням багаторічних напрацювань авторитетного київського дослідника.

Підсумовуючи цей досвід україно-литовської "співпраці", науковець застерігає колег від контактів із видавцями, здатними будь-якої миті "ввести до книги нових авторів". Як сказав свого часу Микола Озеров, спостерігаючи за грою іноземних профі, "такой хоккей нам не нужен". В Україні вистачає власних майстрів видавати чуже за своє, і такий досвід "підтримки демократії" для нас таки справді зайвий. Звісно, якщо "ми не раби – раби не ми".

Вчені, природно, потребують і публікацій, і підробітків – але чи варто продавати своє авторське право чи то за біблійну сочевичну юшку, чи то за ближчу до наших реалій гречану крупу?

Натомість тим, хто відбирає чергових призерів "Української книжки року", варто було б як не читати ці книжки, то хоч би зрідка знайомитися з відповідною "історією питання" – особливо коли вона, як у випадку з "Хотинською битвою", викладена в інтернеті. Та й саму премію варто було б трохи підвищити. Думаю, президент радо поділиться частиною власних гонорарів, аби вже сьогодні покращити життя менш удачливим співбратам по перу.

Зі свого боку, українські інтелектуали могли б і самі придумати яку-небудь відзнаку – скажімо, для представників влади, котрі воліють прикрасити своє чоло письменницькими лаврами. Попри всі негаразди, завжди вистачить коштів на премію на кшталт тієї, яку описала наша напівземлячка з Пітера Маруся Клімова, – імені загиблого поета Коневського:

"По традиции, существовавшей с давних времен, лауреат получал ласты, плавки и полотенце, а также три копейки, так как именно столько в те времена стоил билет на трамвай до Стрельны, где вроде бы, по преданию, во время купания и утонул Коневский и куда, видимо, по замыслу учредителей премии, и в наш дни мог отправиться лауреат, чтобы там утопиться".

Думаю, що подібна відзнака могла б посприяти "у вихованні підростаючого покоління" не менше, ніж "Українська книжка року".

powered by lun.ua