Сократ і Перевал

Ми сидимо з вуйком Дезьом на Лікті. Дезийдерій Васильович роздивляється туристів, що саме дістались на Ціп.

Я, тим часом, поволі розтуляю ліве око, яке було затулене, щоб притлумити пережитий від стрімкої висоти стрес. Відчуття твердої поверхні під сідницями повертає мені спокій, тож я маю змогу, нарешті, помилуватись потрясним краєвидом цього куточку Перевалу. Хмари у променях веселого літнього сонця граються між собою у піжмурки поміж горами. Високі буки і смереки їх лоскочуть, а вітер жменями жбурляє птаство у цей коловорот літніх забав природи.

Я розтуляю праве око і починаю розглядати Ціп. Туристи, що зупинилися на ньому після сходження, справляють враження розсудливих людей. Усе підказує, що ніхто з них не стрибатиме на нижню сходинку гори, тож вуйкові сьогодні не доведеться телефонувати рятувальникам, щоб ті знімали з пастки чергового "підкорювача".

Коли я оговтався від своїх страхів, то запитав у Дезийдерія Васильовича, чи дійсно він, мало не щодня, і в дощ, і в сніг, і в негоду ходить сюди на Лікоть, щоб пильнувати за туристами?

Вуйко відірвав свій погляд від гори, подивився весело на мене і цілком серйозно відповів: "А як може бути інакше? Адже це те, що є найважливішим – допомогти тому, хто цього потребує. Добра справа, та ще й у найнеобхідніший момент, це те, що людина повинна робити постійно".

Погляд Дезийдерія Васильовича став зосередженим. Але я бачив, а радше, відчував у ньому приховані іскорки. Питання від вуйка не забарилось: "От ти, чим ти займаєшся у місті щодня?"

Розпізнані іскорки в очах вуйка підказували мені, що я лізу в пастку. Тому, вирішив відповісти йому казенно і буденно, щоб уникнути власних суджень. Навіть, якщо вуйко візьме мене на кпини, то усе одно, воно стосуватиметься мене лише опосередковано, бо особистісних оцінок я не давав.

Я розповів вуйкові про роботу останнього часу, про те, що роблю і те, що повинен був зробити, але відклав, у зв’язку з поїздкою в гори.

Коментар від Дезийдерія Васильовича не забарився: "Якщо роботу можна відкласти, то її взагалі можна не робити".

Ці слова вуйка мене спантеличили. Я вирішив, що він не повчає мене, а просто глузує наді мною. Тож вирішив його переконати, що з такими настановами ми будемо не в змозі нічого планувати, узгоджувати спільні дії, і що, взагалі, є речі необхідні, які не можна залишити не завершеними, навіть, якщо довелось їх відкласти.

Дезийдерій Васильович слухав мене уважно, але для годиться. Тому, коли я замовк, він доброзичливо мовив: "Людина завжди повинна робити те, що вона хоче. Якщо бажане ти визначив вірно, то воно стає правдивим. А отже, воно стає необхідним".

Я зопалу перебив вуйка: "А як ви пропонуєте визначати, що правдиве, а що ні, якщо бажання у людей можуть бути різні і не дуже шляхетні?"

"Твоя правда", – зітхнув Дезийдерій Васильович. Та за мить він впевнено продовжив: "Справа в тому, що людина щомиті має вибирати, що ж їй робити. І варіантів завжди є безліч. Та якщо хочеш отримати бажане, то з усіх робіт вибирай добру справу".

Я й не помітив, як за цією бесідою ми підвелись і минули ту ділянку Ліктя, де стежка проходила повз стрімку кручу і де у мене завжди починали тремтіти коліна.

Усвідомивши те, що це випробування мені минулося, я полегшено зітхнув, а вуйко закінчив свою думку: "Як визначив добру справу, то її і роби. А те, що ти відклав, воно вигадане з голови, воно сформоване доцільністю". Поки я намагався второпати, про мене особисто говорить Дезийдерій Васильович, чи він зазначає це в цілому, вуйко зітхнув і додав: "Доцільністю, яка ніколи не є твоєю. Доцільність завжди кимсь вигадана, а добра справа – завжди твоя. Тож ніколи її не відкладай, і буде все гаразд".

Біля магазину ми розпрощались з Дезийдерієм Васильовичем до моїх наступних відвідин. Вуйко попросив передати у Виженці рятувальникам привіт, і що на Ціпі сьогодні усе гаразд.

Я спускаюсь серпантином у долину. Гілки, листя, кущі, сонячне світло, шум урвища і спів птахів формують навколо мене якийсь чудернацький тунель. Цей простір вмикає в мені приховані кодові камертони. Мене охоплює стан ейфорії, і несміливий тендітний резонанс доправляє мені розуміння мудрості слів вуйка Дезя. Виходить, що те, що ми робимо, це вигадані кимсь застороги від вигаданих кимсь загроз. Ми вже не усвідомлюємо зміст наших дій. Вони – лише нерозпізнана частка незрозумілого для нас дійства.

Людина стає моделлю в чиїйсь моделі. А спитай у неї: "Для чого?", – і ти не отримаєш впевненої відповіді.

Це вічне питання "Для чого?"

Колись цим питанням Сократ докучав афінянам. За це вони, власне, його і присудили до страти.

Але ж на це питання існує вичерпна відповідь: "Я так хочу!"

То ж чому, те що ми робимо зовсім не координується з тим, що ми "хочемо"?

Я під’їжджаю до Чернівців. Перед зупинкою формую плани щодо того, кому подзвонити, а з ким, можливо, зустрітись, щоб визначитись з планами на завтра.

Та, коли відчиняються двері маршрутки, якісь залишки вітру з Перевалу торкаються мене своїм крилом. Я ступаю на тротуар і йду додому, нікуди не телефонуючи.

На тролейбусній зупинці, біля хати, я куплю у бабці перші цьогорічні сливи і принесу їх Лесі.

Я зрозумів, що "я так хочу".