Вітер з островів

Мені приснився кінь Дарія.

Я йду вулицею Кирила і Мефодія. Мене бентежить відчуття абсолютної новизни вражень, хоча сюди я приходжу щодня вже тиждень, щоб прогулятись до Художньої галереї.

Будинки ніби ті ж самі, так само провулки розбігаються врізнобіч до параклісів-капличок на мініатюрних майданчиках: ось тут, ліворуч, до "Св. Нєдєлі", а тут – до "Св.Св. Костянтина і Єлєни". Попереду на мене чекають руїни Аполлонії Понтіки, які перебули тут тисячоліття, а враження у мене таке, що від учорашнього дня все змінилось, і я присутній у незвіданому ще сюжеті будівель, неба і моря.

Я ще розумію, що море може щодня являти тобі нову натуру, але щоб такий фокус з тобою витворяли фіксовані будинки, бруківка і руїни – мені не стає уяви. Хоча про море я якось вигадав собі одну фантазію. Настане мить, коли хвилі, водорості, риби у воді та птахи в небі абсолютно точно відтворять вже колись сформований простір.

Тоді і зупиниться Час, бо виявивши фундаментальний повтор, він розгубиться і вже не знатиме, куди ж йому рухатись. "Вперед" і "Назад" для нього зникнуть. Отоді всі ми опинимось у кільці часу. І так триватиме доти, поки сюди, у бухти Созополя, не залетить нова чайка. Вона і вкаже Часові його новий вектор, а Всесвіт, який необачно спіткнувся тут біля Старого міста, отямившись, продовжить свій вже новоспечений рух, так нічого і не помітивши.

Я підіймаюсь на верхівку мису: праворуч від мене – Художня галерея, за нею бухта, а просто переді мною – руїни грецького храму. Небо прихиляється до мене, а море формує якісь непевні вихиляси, які ненаситно поглинає горизонт, що проліг за островами Святого Івана і Святого Петра.

Раптом усе перевертається шкереберть, і вже не я йду на пагорб, а простір з увсебіч підкрадається до мене, щоб приголомшити ще незвіданим досі враженням, яке виникає і завмирає на межі екстазу. Вітер.

Цей подив-відкриття прийде разом із вітром з островів. Єдність усіх стихій підказує мені, що я перебуваю у єдності всіх часів.

Ось звідки вона – щоденна новоявлена натура. Тут мешкають сюжети, пристрасті і очікування усіх часів та народів, що населяли цю райську місцину.

Щодня, завітавши сюди, я переживаю і завжди переживатиму усе нові і нові відчуття і враження, бо минуле зберігає їх тут у фантастичній скрині під назвою Старе місто.

І намарне завзято і суєтно шукати ключі від цієї скрині – її ляда завжди відкрита тому, хто посміхається і дивиться в небо, на море, хто долонею торкається бруківки і чує тупіт табунів коней Дарія, що мчать повз Созополь у бік Родопських гір.

Я спираю себе і випадаю з контексту століть. До чого тут цар Персії, він ніколи тут не був?.. Але ж, я виразно бачив його коня!

Минуле має чарівну суть: у ньому нерозривно зібрано все. Ці руїни Аполлонії Понтіки, які стояли тисячоліття, зберігають в цьому просторі усі слова, оповіді, легенди, що промовлялись тут. Вони зберігають навіть найпотаємніші мрії, які плекали мешканці міста. А, отже, тут переповідали легенди і про Дарія.

І ніхто мене не переконає, що вночі, коли з порту підуть останні туристи, на яхті "Санта Марія", нарешті, не починає хазяйнувати до ранку її справжній господар – Христофор.