Війна світів
На теперішній конфлікт в Арсеналі цікаво подивитись у жанрі альтернативної історії. Чи міг Володя Кузнецов зробити менш конфліктну роботу, з огляду на загальну тематику виставки? Чи міг він відмовитися від участі в проекті? Чи міг куратор проекту не запрошувати критичних художників до виставки? Чи могла директорка Арсеналу Наталя Заболотна не проводити виставки до 1025-річчя хрещення Русі?
До певної міри риторичні питання. І попри те, що першою ймовірною відповіддю певно буде "так", якщо замислитися - справжня відповідь звучатиме як "ні". І мотивація цих "ні" буде подібною.
Добрий художник має бути критичним і субверсивним у ситуації суспільного абсурду, яким безперечно є ідея виставки до контроверсійної офіціозної події з неприємним геополітичним смаком. Добрий куратор має вибирати добрих художників, а не просто тих, які "вписуються" в концепцію. Добрий директор мистецької інституції має робити все можливе, щоб ця інституція працювала й надалі (а добрий директор державної мистецької інституції - ще й все неможливе). І ні в кого, по суті, немає вибору.
А станом на сьогодні вибору також не мають усі, хто знає про конфлікт в Арсеналі. Вчинок Наталі Заболотної - неприпустимий і неприйнятний, хоч які пояснення і логічно-політичні обґрунтування можна навести. Автономність і свобода творчого висловлювання, як і свобода слова загалом, мають абсолютну цінність прав людини, хоч як іронічно це звучить у такій країні, як Україна. І це мало би бути озвучено всіма, хто має можливість говорити і бути почутими.
Ситуація стає дедалі чорно-білішою, дедалі категоричнішою, дедалі безальтернативнішою. Критика головних фігурантів конфлікту - і Заболотної, і Кузнецова - стає дедалі більш особистою: першу вимагають терміново звільнити, другого звинувачують у вдалому піарі й розвалі великої інституції. Емоції зростають, попереду тупик.
Безальтернативність і безкомпромісність нашого культурного і політичного життя, помножена на абсолютну суспільну недовіру, призводить до того, що градус агресії, й без того високий в українському суспільстві, починає просто зашкалювати.
Художники не довіряють кураторам та інституціям і вважають за честь провокувати їх, як тільки видається така можливість. Інституції не довіряють художникам і бачать себе як не благодійниками, то замовниками. Глядачі не довірять ані ти, ані тим. Журналісти не довіряють редакторам, вважаючи їх зажертими тиранами, які не розуміються на тому, чим займаються. Редактори - і безграмотним журналістам, і тупим власникам видань.
Співробітники не довіряють директорам, а директори – своїм колегам. Всі не довіряють владі. Влада не довіряє всім. Всі не довірять всім. Всі тихо всіх ненавидять і потайки сподіваються, що з іншим куратором/директором/редактором/президентом буде по-іншому, буде краще, буде справедливіше.
От тільки приходить новий директор/президент, а засадничі проблеми не змінюються. А суспільство й надалі перебуває у стані постійної війни, вигідної тільки одній стороні - тій, яка перебуває при владі й готова цю владу охороняти будь-якими методами.
У війні суспільства із самим собою програємо всі ми, ведучись на оманливу легкість боротьби проти конкретних персоналій та малих проблем, замість боротьби із системою. Програємо, бо, за великим рахунком, граємо самі проти себе. Усі, хто сьогодні б’ється на передових фейсбук-фронтах або коментує ЗМІ конфлікт Кузнецова і Заболотної, по суті, грають самі проти себе, створюючи чергову репліку "мовної проблеми": погоджуються лишитись у заданих координатах чорно-білого світу, намагаються повалити злого ворога, замість говорити про те, а які цінності й системи ухвалення рішень та розподілу влади у принципі уможливлюють подібну постановку питання.
Чому в очікуванні високих гостей Заболотна в останній момент відцензурувала виставку? Чи зробила вона це за вказівкою згори (в чому я, особисто, дуже сумніваюсь), чи просто вчергове повторила "синдром Нацкомору", стрибаючи, вибачте за алюзії, поперед батька в пекло? Чому вже стільки років у керівників культурної царини стійко тримається цей "синдром" - коли без усіляких вказівок згори, без "темників" абощо вони радо цензурують самі себе і те, до чого причетні? Чому в цій виставці Заболотна раптом виявилася куратором?
Чи був це жест перебирання на себе всієї повноти відповідальності за явно проблемну виставку чи просто бажання трохи "потворити"? Звідки виникла ідея виставки до сумнівного релігійно-ідеологічного свята? Чи мала Заболотна хоч найменшу можливість відмовитися від цієї спокусливої пропозиції від товаришів з протилежного боку вулиці Лаврської (колись Мазепи)?
Як можна створити систему захисту автономності державної мистецької інституції (через дорадчі чи опікунські ради?) від свавілля чиновників? І чи взагалі така система можлива в країні, де поняття закону перетворилось на порожній звук, який регулярно видає невеличка жменька потужних горлянок? Чи стали б ЗМІ і суспільна думка на бік директорки такої інституції, яка раптом наважилась би публічно говорити про тиск із боку Банкової чи Лаврської?
І чи маємо ми - як представники культурної спільноти - хоч найменші засоби, а головне - сміливість, захищати ті цінності, в які ми віримо, які вважаємо засадничими для суспільства? І чому ми не робимо це до того, як їх уже зруйновано?
Фото на титулі © Дмитро Куницький, open.ua