Що таке щастя?

Я поступово з Виженки вступаю у Вижницю.

Щойно на Перевалі ми з вуйком Дезьом мали цікаву бесіду.

Я переповідав йому своє бачення нашого життя через співвідношення супероснов "маю" – "хочу" – "можу". Для наочності своїх роздумів, я запропонував усе розглядати, як стіл на трьох ніжках. Якщо у суспільстві виникають суперечності між тим, що люди хочуть і можуть – це відповідно "Краса" і "Правда" – то їх ніколи не задовольнятиме те, що вони мають. На основі цієї картинки я пояснював вуйкові той розгардіяш, в якому ми живемо.

Вуйко слухав мене уважно, і це мене заохотило.

Я розповідав йому, що якщо ми хочемо бачити Україну як "міцний стіл", який твердо опирається об землю, то повинні чесно і свідомо виконати "столярну роботу".

Як це не може видатись парадоксальним, але саме з удаваної "ніжки" "хочу" слід починати справу. Для правильної її уяви потрібно сформулювати "ідеологію стола". Ця ідеологія забезпечить головне – вона, по-перше, – зробить стільницю монолітною, а по-друге, – приведе у порядок і вирівняє ніжки.

Я так захопився, що аж зупинився, щоб перевести подих і подивитись на Дезийдерія Васильовича, щоб дізнатися, яке враження на нього справив. Вуйко уважно чекав на продовження, то ж я вирішив сміливо сказати головне. А воно полягало в тому, що як таку ідеологію я запропонував би християнський (етичний) прагматизм, де Євангельські (загальнолюдські) істини стоять попереду матеріальної доцільності.

Вуйко помітно усміхнувся, тому що я йому ж переповідав його настанови.

Відтак, я вирішив швидше завершити розмову, щоб не потрапити на кпини.

На завершення, я зазначив, що ідеологія є визначальною у такій роботі, бо, якщо моральний світ людини зруйнований, пошарпаний, фрагментарний, то, навіть за умов відносного комфорту, її життя стає тяжким, людина втрачає міру буття. Наслідком цього є те, що вона стає не в змозі зорієнтуватись у минулому, осмислити своє нині, а, відтак, сформувати досвід, щоб відповідально планувати своє майбутнє.

Я глибоко видихнув і зупинився. Мене цікавило враження Дезийдерія Васильовича, а радше те, чи вдалось мені його ж думки, настанови переосмислити у якусь продуктивну модель.

Натомість, цілковито несподівано, вуйко задав мені питання: "А що є, на твою думку, щастя?"

Я розгубився, мені здалось, що Дезийдерій Васильович знову бере мене на кпини. Але вуйко, помітивши моє зніяковіння, продовжив, не очікуючи відповіді: "Щастя – якраз і полягає в тому, щоб завжди можна було мати те, що ти хочеш".

Дезийдерій Васильович усміхнувся, а я подумав про те, навіщо я говорив з таким запалом так багато слів.

Цей спогад про нашу бесіду заскочив мене вже в самому містечку.

Я стою посеред Вижниці, милуюся гірським краєвидом і поринаю у ледве чутний, але всюдисущий плин Черемошу.

Вітер, який хвилями огортає мене, приносить шматки якихось неосмислених досі відчуттів.

Я уявляю собі, як двісті років тому саме тут, де стою нині я, зупинився самотній Мордхо, щоб озирнутись навкруги. Несамовитий вітер ніс з гір потоки холодного дощу зі снігом. Шарга боляче дряпала обличчя, а дорога перетворилась у суцільне болото. Він ішов у синагогу і думав про те, як же ж зараз тепло в Палестині. На мить він завмер, потер закляклі руки і зігрівся. Проста, але засаднича думка заполонила його: "Тепло не там, де Палестина, а там, де ти даєш собі ради". І тієї ж миті зійшла мудрість хасидів: "Єрусалим – там, де ти!"

З новим подихом вітру мене огортає інший простір і час. Возами, з Калуша, вірмени везуть сіль на Сучаву і Балкани. Картина стає такою виразною, що мені здається, що я чую, як чертить об віз колесо. Відтак, я присідаю і беру в руки грудочку землі, розпорошую її на долоні, і пальцями відчуваю невидимі крихточки тієї солі, які ще збереглися тут у вижницькій землі.

Обернувшись, я дивлюсь на церкву, і враз, перед моїми очима, постали тисячі молодят, які пройшли цією дорогою до шлюбу. В голові загуділи скрипки і цимбали. Якась хвиля підступила у мене в грудях – це було торжество, відчуття початку, яке я вперше розпізнав саме тут і цієї миті.

А скільки небіжчиків провели тут, повз мене, в останню путь, але це не був кінець, бо я тут стою.

Гори у Вижниці підступають до будинків так близько, що складається цілковите враження, що вони постійно зазирають у вікна осель. І від того, від їх споглядання, будь-яка, навіть найбуденніша справа, стає величною, бо здійснена у присутності гір.

Залізничний вокзал поволі занепадає, колія заростає травою, але в обрисах будівлі промовисто читається настрій надії, настрій обіцянки щастя і успіху. Їх притлумили, але не стерли з аури Вижниці роки впровадження нових комунікацій і транспортних засобів. На цьому вокзалі ще можна знайти клапоть стіни, який береже у собі столітню надію на далекий успіх у Канаді, і ще можна обережно доторкнутись до нього.

Вітер напинає тут два крила: на Кути і Космач та на Вашківці і Чернівці. Мудрість гір і непевна обіцянка щастя усього світу наворожили тут таку гуслянку, що, ковтнувши її, стоїш хмільний і гадаєш: "А куди ж його далі?" І тільки водоспади стоять непорушно серед розгардіяшу думок. Вони бачили все і були свідками всього. Тому лише усміхаються поодинокому мандрівникові: "Все мине. Вічна лише вода з гір, вітер з полонин і любов, яка тримає усе це вкупі на землі".

Ти відчуваєш, як гори єднають тебе з небом, Черемош – з морями і океанами, а дорога – з усім світом. Цієї ж миті ти усвідомлюєш, що надихатися можна лише вітром з небес, напитися – лише водою з гір, а мудрість життя дарує лише дорога.

І я, нарешті, здобуваю глибинний зміст слів вуйка Дезя: "Щастя – це, коли можеш мати те, що хочеш".

Щойно я приїхав у Чернівці і дістався додому, як почав захоплено розповідати Лесі, яке потрясне визначення щастя я почув від вуйка Дезя. Вона уважно мене вислухала, погодилась з моїм захопленням, а потім перепитала, чи я не голодний.

Мене це трохи образило, але я розумів, що мій настрій сформований піднесенням відкриття, а тому є суб’єктивним. Під час вечері я продовжував розповідати дружині, яке ж потужне це визначення. Воно розкриває суть торжества поняття "щастя": це ті рідкісні ситуації, коли "маю", "хочу" і "можу" замикаються у цілісне коло, коли вони не розірвані логікою життя.

Я наголосив Лесі на тому, що у таке визначення щастя напрочуд точно вбудовується настанова Далай-Лами про те, що "людина може бути щасливою щомиті". Окремо я звернув її увагу на те, як вписується ідея хасидів "Єрусалим – там, де ти" у цю конструкцію.

Недосяжне досі "хочу", у вигляді "Єрусалиму", завдяки цьому твердженню, стає можливим і реальним. То ж не даремно хасидизм вважають "вченням праведності та радості".

Я ще багато говорив, а потім довго не міг заснути. Кілька разів я виходив на балкон покурити, аж поки, нарешті, не пішов на кухню і не зробив собі бутерброд. Такі нічні бутерброди я називаю "антидепресантами": після них вдається швидше заснути.

Коли я підходив до ліжка, то якась чудасія штовхнула мене на несподіваний вчинок. Не усвідомлюючи можливих наслідків, я розбудив Лесю і почав швидко їй говорити, що уявляєш, ми тут у теплі спимо, а там, у горах, серед темряви, каменюк, хащ і лісу стоїть водоспад, і під нічним захмареним небом він з непереборним гулом несе воду у Черемош.

Уже, коли я закінчував свій дурнуватий експромт, то гарно розумів, що на мене чекає тієї ж миті, коли я замовкну. Але дружина тихо спитала, чому я не сплю, і сказала, щоб я лягав "на бочок" і вона почухає мені лоба. Я зрадів, що мені минулося, і покірно ліг на подушку. Її пальці знайшли мого носа. А потім обережно, щоб не потрапити в око, по переніссю дістались до чола.

Під їх дотиком я почав дрімати, і на межі сну почув, як Леся тихо мені казала, щоб я спав, а влітку "ми віднайдемо час і поїдемо до твого водоспаду".

Я спав. Мені снився наш двір дитинства, снився дядя Боря, снилось, як одного разу старші чоловіки під час гри в доміно засперечались про щастя. Хтось уявляв його собі у вигляді машини, хтось хотів новий кольоровий телевізор, хтось мріяв про окрему квартиру для дітей.

А дядя Боря тоді сказав, що для щастя йому потрібен піджак. Коли всі посміялись, то дядя Боря додав, що це має бути такий особливий піджак, щоб завжди, коли йому буде потрібно, то він міг би, опустивши руку в кишеню, дістати звідти один рубль…

Я спав, і мені снився найщасливіший сон у моєму житті про те, коли я був ще малим, а батьки живими і молодими, і вони ось-ось мали покликати мене додому на вечерю.