Порошина

42
5 серпня 2013

Спати поклав мене вуйко Дезьо в стодолі. Ніби передбачаючи мої застороги щодо гадюк, а я їх страшенно боюсь, він зазначив, що у нього в обійсті мешкають три їжаки, а отже плазуни мені не загрожують. Я знав історію курортів Болгарії.

На початку 60-тих років РЕВ вирішив перетворити територію Золотих пісків у туристичну зону для всієї співдружності. Але це місце, окрім своїх кліматичних принад, відзначалось великою кількістю гадюк. Тоді було прийнято рішення заселити пагорби біля курортів їжаками. І проблема була вирішена.

Хоча я довіряв цим маленьким тваринкам, але природній страх давався взнаки. Тому заснув я не відразу.

Щоб не зосереджуватись на особливостях свого місця перебування, я розгнуздав свою уяву і почав подорожувати берегами Болгарії: там – безпечно, а отже безпечно і мені. Досить швидко я пригадав свої поїздки до Варни, Созополя, Албени… Неймовірні деталі тих подорожей дуже швидко притлумили страх, нав’язали свою версію думок і понесли мандрувати часами.

Я виразно чув скрип щогли човна у порту Созополя, смак пива у Толбухіні і аромат троянд у Долині роз. Як це не видасться дивним, але саме спогад про квіти повернув мене у дійсне. У стодолі я лежав на сіні несамовито духмяних трав. Їх аромат я не відчув відразу через тривогу. Але тепер, коли спогади втихомирили мене,  я відчув, що опинився у вирві запахів літа, що минуло.

Разом з ними навколо мене зашуміли вітри, заторохкотіли дощі з громовицями, задзижчали бджоли і засяяло сонце. Мене огорнув минулого солодкий щем.

Так мене б і понесло у сни, аж раптом, стрімка, як  помах коси, думка розколошкала мою затьмарену свідомість: "А чи є у трави пам’ять? Що згадують квіти, коли лежать гербарієм між сторінками книги? А подушки з сіном, які сюжети снів навіюють вони нам?"

Ця думка повернула мене у денні спогади. Ми сиділи з Дезийдерієм Васильовичем на Лікті, і я розповідав йому про забави зі "спільною історією". А щоб не відволікатись на окремі особистості, чи вже типові факти, то намалював вуйкові образну картинку, яка на мою думку була б йому більш зрозуміла.

Я пояснював Дезийдерію Васильовичу, що запеклі розмови про спільну історію мені нагадують мізансцену: зібрались в теплій компанії друзі. На вулиці листопад, дощ, вітер. А потрібно йти у магазин по хліб. І от усі сидять і довго сперечаються про те, яким же було літо: теплим чи спекотним?

 Хтось показує роздруківки метеосайтів, хтось знаходить спогади очевидців, хтось веде мову про не репрезентативність вибірки даних про погоду. Потім товариство починає з’ясовувати, а що є теплим, а що – спекотним. Суперечка спалахує з новою силою вже щодо узгодження сенсу понять.

На моє зауваження, що потрібно брати парасолю та йти по хліб, і апологети "теплого літа", і апологети "спекотного літа" завзято гримають на мене: "Яка парасоля! Який хліб! Ти що не розумієш, що без минулого немає дійсного? "

Я так емоційно розповідав вуйкові свою вигадку, що він аж посміхнувся.

Настала моя черга помовчати. Але Дезийдерій Васильович не поспішав з коментарем. Я почав вдивлятись у окремі деталі краєвиду і продовжувати не дуже хотів, бо відчувалось, що тут посеред гір, хмар, благословенної натури Перевалу мої фантазії та порівняння є пустими. Проте вуйко свою думку висловив: "Якби ми тут у горах восени, замість спільно готуватись до зими з’ясовували, хто що робив влітку, то  навряд чи би всі дожили до весни".

Прості, буденні і очевидні слова Дезийдерія Васильовича зіграли зі мною злий жарт. З яру на Лікоть саме піднявся несподіваний вихор вітру і жбурнув у нас жменю збереженої від ночі прохолоди. Це усе захопило мене, і я припустивсь фатальної помилки: я вирішив тлумачити вуйкові його слова, так, ніби він до цього не добирав слів.

Мені був саме час подумати щодо слів вуйка, а мене понесло: "Так! Зачини минуле, і майбутнє відкриється тобі". Я перевів подих, а Дезийдерій Васильович ніби прокинувся на мій захват, і це мене ввело в оману. Я натхненно продовжував: "Позбувшись минулого, ти позбудешся тягаря досвіду – стереотипів – і опинишся сам на сам з майбутнім. Ти і лише ти станеш його володарем, бо досвід – це лише переосмислені страхи попередніх поколінь!"

Коли я завершував свою піднесену промову, вуйко вже посміхався. Тому, щойно я замовк, він весело, але серйозно мене спитав: "А що ти робитимеш, коли зустрінеш вчителя без досвіду, чи, нехай Бог боронить, лікаря без досвіду? Що ви робитимете тоді – "володарі майбутнього"?"

Питання Дезийдерія Васильовича мене ошелешило.

У відповідь я буркнув щось на кшталт: "Так воно вже так і є". Але, пригадавши, що вуйко не любить нарікань, ніколи не вважає їх аргументом, а вчителів і лікарів шанує понад усе як носіїв людської мудрості і досвіду, я хутко перевів мову про Ціп, до якого саме наближались туристи. Вуйко вже давно їх помітив, а на моє зауваження зазначив: "Це тихі туристи. Вони стрибати на Ціп не будуть".

Скориставшись нагодою втекти від попередньої розмови, я почав розпитувати Дезийдерія Васильовича про те, як він визначає характер "підкорювачів". Вуйко посміхнувся і лише пообіцяв мені розповісти про це іншим разом. Проте, щоб якось віддалитися від свого провалу щодо "володарів майбутнього", я продовжив наполягати. Тоді вуйко мені пояснив обставину, за якою він визначає "долю" туристів.

Виявляється, що якщо першим до Ціпа підходить жінка, то в групі ніхто на нижній сторч стрибати не буде. Завжди стрибають чоловіки, причому ті, хто не просто першим підійшов до краю скелі, а хто до неї підбіг. "А цього разу до урвища першою підійшла дівчина у червоній куртці. Тому я спокійний і дзвонити рятувальникам не доведеться", – посміхнувся мені Дезийдерій Васильович. Але я відчував, що він і досі глузує з моєї патетики щодо "володарів майбутнього", тому що щойно проілюстрував, як це майбутнє потрібно читати.

Щоб притлумити спогад про мій денний глум, я мерщій нагадав собі, що я лежу в стодолі серед коловороту пахощів літа, і повернувсь до свого питання про пам’ять квітів. Але виявилось, що сьогоднішні слова вуйка стосуються його безпосередньо.

У квітів немає пам’яті, а отже, і немає досвіду. Саме тому вони щороку такі юні, нові і неповторні. Вони не знають про лезо коси і серп морозу. Саме тому їх аромат п’янкий і неповторний – бо без досвіду смерті вони довіряють своїй долі, а тому живуть і віддають світові усі свої щедроти, отримуючи від нього повну ласку навзаєм.

Розуміння цієї всесвітньої єдності підказало відповідь на одне питання, яке завжди мені дошкуляло після відвідин Перевалу. Я помітив, що про що б не була бесіда, чи то про мою роботу, чи то про заморські новини, чи то про далекі мандри – вуйкові питання були завжди напрочуд точними.

Складалось цілковите враження, що він був учасником подій, про які я розповідав. І найцікавіше те, що його коментарі щоразу пробуджували у мені такі яскраві відчуття і асоціації, що я іноді вагався: чи був вуйко на той час тут на Перевалі, чи він був присутнім у згаданому дійстві?

Сухе сіно, квіти, їх запах, незбагненна і невичерпна темінь стодоли підказали мені відповідь. Наш світ – фрактальний, і найменша порошина на Перевалі тримає в собі і відтворює усі чудеса Всесвіту, вони відкриті для неї, а вона є їх продовженням.

Я засинав і перетворювався на порошину, в якій розчинилося і минуле, і майбутнє, і є лише Все.



powered by lun.ua