Соляні стовпи

64
8 серпня 2013

…та ще мимохідь подивується, наче вві сні:
вздовж цілого шляху,
увиш чоловічого зросту,
немов телеграфні – постали стовпи соляні…

Оксана Забужко

– Пішли, сходимо на могилу мого батька, – говорить мені Юра Цебренко, мій друг-фотограф.

– А далеко це?

– Кілометрів п'ять по трасі.

– То може, поїдемо?

Юра затягується, випускає дим – мене завжди дивує, як можна ще й палити в таку спеку? – і лише потім говорить:

– Ні, треба пішки.

І ось ми йдемо. Сліпуче світло, як із рентгену, ллється донизу й, відбиваючись від смальтового дзеркала потрісканої дороги, повертається догори. Коли з гуркотом повз нас проїжджають фури, ми спинами відчуваємо короткий і сильний поштовх запиленого гарячого повітря.

На кладовищі, хоча воно зовсім недалеко від траси, тихо й навіть прохолодно. Юра сідає за столик навпроти могили батька й закурює. Я лишаю його і йду розглядати написи. Це одеське кладовище – і тому тут багато звучних прізвищ.

Ось, наприклад, Паскаль. Наскільки ймовірним є хоча би віддалений родинний зв'язок цих людей із французом Блезом Паскалем? Ось напис на іншій могилі: "Папочка, голос твой родной мы не забудем никогда". Чоловік цей помер у сімдесятих роках – цікаво, де зараз його діти й чи пам'ятають вони ще голос свого батька?..

 

На зворотнім шляху ми звертаємо увагу на незатишну багатоповерхову будівлю, схожу на якийсь старий радянський науково-дослідний інститут або ж на фабричний гуртожиток. Виявляється, це пансіонат санаторію "Куяльник".

Я присоромлюю Юру, що він, одесит, ніколи там не був, і ми прямуємо туди навпростець – через порослий чебрецем і ромашками пагорб, з якого можемо розгледіти чоловіка, що сидить на балконі одного з верхніх поверхів.

З пагорбу, однак, до пансіонату пройти не вдалось: у кінці спуску ми наштовхнулись на непрохідне звалище із сухих дерев. Доводиться спускатись до дороги, минаючи чорні псевдо-ейфелеві вежі із тріскучо-гудливими високовольтними дротами, і заходити через центральний вхід із двома охоронцями.

Я цікавлюсь, чи можна пройти попити води. Один з охоронців, дивлячись на зошит у мене під пахвою й, весело мружачи очі, запитує:

– Попить или взять на анализ?

– Попити.

– Идите все время прямо по аллее, там увидите бювет.

Бювет ми знайшли не одразу; перед цим добряче поблукали.

 

Перше, біля чого ми зупинились, був великий майже висохлий басейн із залишками брудної води – очевидно, дуже солоної, оскільки не чутно було квакання й не помітно будь-яких натяків на присутність флори чи фауни, окрім сухого понурого очерету. Потріскані кам'яні сходи й обід басейну вкрились візерунком тріщин, крізь які проросла трава.

Я уявив цей басейн у радянські часи. Мабуть, його сходи й борти були тоді відшліфовані до глянцю, і він регулярно наповнювався підкреслено позитивно налаштованими й стриманими в судженнях відпочивальниками, яких завозили сюди веселі деркотливі автобуси.

Метрів за двадцять від нас неквапно йшли дві дівчини в кольорових сарі.

Прискоривши крок, ми доганяємо їх, і я запитую:

– Скажіть, а тут є щось, що функціонує? Що тут можна відвідати?

– Тут багато чого є, – є басейн, є ванни із сольовими процедурами, є масажний кабінет. Ви по путівці?

– Та ні, ми просто так зайшли.

– Тоді вам треба буде щось заплатити, тарифи я не знаю.

Дякуємо дівчатам і продовжуємо обстеження території. Будівлі з декоративними колонами, ліпленням і іншими елементами радянського бароко, руйнація й запустіння – ті ж таки тріщини, плющі й трава на стінах і сходах, подекуди бита цегла попід стінами – навіюють спокій і щемливу, непояснену ностальгію.

 

Більшість "античних" приміщень зачинено, але до двох удалось зазирнути. В одному із них ми побачили працівниць в білому одягу і пусті каталки для людей. В іншому – приймальні чи реєстрації – жінку в синій блузі, яка недовірливо дивилась на нас крізь конторське скло.

Двері бювету виявились зачиненими. У його вікно видно два крани, направлені в різні сторони, і резервуари під ними. На дверях висить аркуш із ціною за воду й підписом головного бухгалтера санаторію. На лавочці неподалік дві літні жінки говорять про спалахи на сонці. Я запитую, чому закритий бювет.

– Він же працює лише до першої? – невпевнено говорить чи то запитує одна з жінок.

– А це єдиний бювет на території?

– Та ніби єдиний.

Пити вже дуже сильно хочеться. Я оглядаю вікна бювету – дерев'яні, фарбовані в біле, із прозорими тюлевими фіранками за ними. Шибки подвійні, зовнішня щільно входить у раму, але здається, не заперта, бо поволі піддається моєму тиску. Втім, умовляння й лайка мого напарника змушують мене залишити спроби вдертись до будиночку за жаданою водою, і ми йдемо геть.

 

Дорогою, вимощеною бетонними плитами, доходимо до узбережжя лиману. Під нашими ногами сіріє шар крупнозернистої солі. Навколо багато бруду: порожні пляшки, пачки від цигарок, папірці, іржаві консервні банки, стирчить встромлений кимось вицвілий чобіт.

Куди не кинь оком, стоять потріскані, подекуди скособочені стовпи, схожі на забуті фігури вуличних шахів чи на шеренгу застиглих в очікуванні чогось людей. Колись із цих стовпів регулярно знімали соляні нашарування – мабуть, це було дуже давно.

Зверху шкварить сонце, вибілюючи все навколо не гірше солі. Може, цим запустіння й пояснюється – сонце все випекло, лишивши лише шорстку кристалічну кірку й зітліле сміття, а люди потяглись кудись в інше місце, туди, де є вода.

– Юрчик, пішли шукати воду. На території мають бути якісь магазини чи їдальня.

Ми ще раз обходимо територію, здалеку звернувши увагу на загадковий пам'ятник, і знаходимо магазин із двома кафе неподалік.

На вивісці першого написано, що це "Дискобар". Біля входу білявка з фундаментальним макіяжем говорить нам "заходите, мальчики", і затягується. У темному приміщенні на стінах висять великі картини, так само яскраві й контрастні, як і обличчя працівниці бару. А ось і вона – проходить повз, війнувши в обличчя перукарською сумішшю запахів тютюну й шампуню.

– Мальчики, выбрали, что будем заказывать?

– А куяльницька вода у вас є?

– Куяльницкой нет.

– А яка є?

– Миргородская.

– Скільки?

– Двенадцать гривен.

– Пляшка?

– Какая пляшка! Стаканчик.

Ми підводимось і йдемо на вихід. Друге кафе попростіше: за вітриною стоїть огрядна сонна жінка, а перед нею на склі розкладені різноманітні бутерброди в целофані. За жінкою на стелажах вишикувались ряди різних напоїв, переважно горілки. Хоча спрага вже дуже сильно мучить, ми принципово вирішуємо на території санаторію "Куяльник" знайти воду "Куяльник".

– У вас є куяльницька вода?

– Ні, "Куяльника" немає, – відповідає жінка й додає, ніби виправдовуючись:

– Зранку була, але закінчилась.

У магазинчику води теж не було. Ідемо центральною дорогою в напрямку виходу, і Юрчик кричить худому хлопцю з увімкненою газонокосаркою:

– А де тут їдальня?

Той не вимикає газонокосарки й так само кричить:

– Ідіть по дорозі й потім направо, другий корпус.

 

І ось ми у величезній їдальні. На шахівниці її підлоги стоять шашки круглих столів. "Знову шахівниця", – думаю я, – "шахи в Радянському Союзі були піднесені до рівня культу". Я питаю двох жінок, що за столом вирізають щось із кольорового паперу:

– Скажіть, а можна у вас купити обід?

– Нет, не можна.

– А чому?

– Только по путевкам.

– А сколько стоит путевка?

– Молодые люди, у меня нет времени.

– А вода "Куяльницька" у вас є?

– Молодые люди, досвиданья.

Виходимо з їдальні, не попрощавшись. Добре, унизу ще є маленький кіоск, у якому, звісно, теж немає "Куяльника". Але ми, зламані детермінізмом і спрагою, купуємо те, що є.

Сідаємо на лавочку, під химерними покрученими деревами й п'ємо. Усе навколо у світлих і вицвілих кольорах – світло-сірому, світло-жовтому, світло-коричневому, світло-блакитному, світло-рожевому. Мені спадає на думку, що такий самий спектр мають радянські кольорові фотографії.

Виходимо на центральну вулицю пансіонату. Повз нас із гуркотом проїжджає старий автобус – мабуть, везе відпочивальників додому. Коли ворота із двома охоронцями лишаються позаду, я говорю:

– Води "Куяльник" не існує.

Мій друг відповідає, помовчавши деякий час:

– Вона є, лише не тут. В Одесі в магазинах продається.

Я думаю про пам'ятник, який ми бачили в центрі санаторію, але так і не підійшли подивитись, кому він установлений. Шкода, що не підійшли – були розчаровані закритим бюветом, або ж пригнічені спрагою, а може, було просто лінь. Тоді я сказав, ніби виправдовуючись, що інформацію про монумент можна буде знайти в інтернеті.

– Треба було все ж глянути, кому той пам'ятник, – зітхаю я.

Юра посміхається й утаємничено шепотить:

– А може, і не було ніякого пам'ятника. Як і води.

Усі фото: Юрій Цебренко

Віктор Гречин, спеціально для УП.Життя



powered by lun.ua