Діти й пенсія

Сьогодні в тролейбусі літніх людей була переважна більшість – процентів 90%. Але кондуктор був. Здивувалася: навіщо? Мабуть, для таких одиниць, як я.

Саме в місцях, де щось можна отримати безкоштовно, і можна побачити, як багато в нас людей похилого віку.

Кожен третій в Україні – пенсіонер. Сьогодні. З кожним роком їх усе більшає. А тих, хто працює – усе менше.

Я зжахнулася: коли виросте моя дочка, пенсіонером буде кожен другий. І всі хотітимуть щомісячних виплат – пенсії. Держава намагатиметься її регулярно виплачувати, оподатковуючи працездатних. А на шиї наших дітей – по скільки пенсіонерів триматиметься?..

І хоча народжуваність, у порівнянні з попередніми роками, в Україні зростає, є велика диспропорція за кількістю між тими, хто через 10-20 років стане пенсіонерами, і тими, хто працюватиме на той час.

Дітей катастрофічно "не вистачає".

...І тут Віка покликала мене на день народження: молодшій дочці – 3 роки. Усі розмови про те, що з 1 вересня вона виходить із декретної відпустки. Віка побувала перед тим на роботі, поспілкувалася з колегами... "Вже знайшла собі юриста! – каже. – Вони мене не мають права звільнити".

Боже, скільки не спілкуюся з молодими мамами, одне чую: "Вони мене не мають права звільнити!" І шукають аргументів: моральні, психологічні, ті, які написані в законах. Чи за них шукають юристи.

Та основний аргумент має бути такий: ці діти годуватимуть вас на пенсії.

Діти, які завжди даються такою великою кров'ю – турботою, хворобами, лікарняними, нервами, часом, силою, енергією, здоров'ям, життям – ви ж на них маєте молитися!

Але люди моляться на пенсію – дожити, дотягнути, доробити, щоб "не звільнили"...

А далі?!

Із чиєї кишені вам відраховуватимуть цю пенсію? І всі ж хочуть – так, щоб побільше... Чому про це ніхто не думає?

Трохи менше егоїзму, трохи більше стратегічного мислення, трохи менше демагогії про "надію на майбутнє покоління". Воно ж не в горшках росте на підвіконні! І не в інтернатах.

Горланимо про захист дітей, про пріоритети дитинства.

А основний пріоритет дитини – мама.

Не знервована мама, яка шукає захисту у юристів – "Вони ж мене не звільнять, правда?.." – а мама, на плечах якої щодня і щоночі – реальне майбутнє країни.

Реальне, розумієте, а не нафантазоване.

Треба дивитися правді в очі.

Подивіться дітям в очі. Діти – це наше майбутнє. Діти – це наша пенсія. І не тільки наша, а й сусідів, і бездітних сімей. Адже нині 20% сімей в Україні не мають дітей.

А маму в Україні ставлять у такі умови, що вона має вибачатися, почуватися винною – за те, що "в таких обставинах".

"В таких обставинах" – наші голови. У них різко щось потрібно змінювати. І якщо не моральні принципи – це так складно й довго, що майже неможливо – то хоча б тверезий розрахунок: "Хтось на мене має робити".

Бо завтра нікому буде працювати. А їсти хотітимуть усі. Особливо – пенсіонери, які говоритимуть, що вони "все життя пропрацювали". Для чого різати гілку, на якій сидиш? Виходить, однією рукою пишемо, а іншою закреслюємо.

Віка – бойова дівчина. Мені здається, що їй ця ситуація навіть подобається: засиділася в декреті, а тут – є із чим воювати. Але це – на тиждень-два. Бо перші два тижні тягатиме дітей на роботу: у садочку – черга на адаптацію, щось таке придумали із цього року. Після "адаптації" й закінчиться її ентузіазм.

Вона не мислить у такому ключі, як я тут написала – про стратегію країни, пріоритети, мораль. У неї більше оперативний підхід: оце – моя хата, це – робота, це – діти, і я їх маю захищати. Мені так подобається: менше емоцій, більше законів. "Яке відступати, Ксюха? Наше діло – праве!"

...Але Віка "перебділа": першого дня вийшла на роботу з дітьми, а наступного керівничка запропонувала їй працювати вдома: їй висилатимуть всі необхідні матеріали й документи – доки дітей не влаштує в садок. Домовилися, що так само робитимуть, коли діти хворітимуть – щоб не йшла на лікарняний.

Душа радіє – все-таки в нас є майбутнє.