Для тих, хто любить відпочивати в українських місцях. Корець Рівненської області

128
26 вересня 2013

… І ти знову повернешся.

Про Корець і Кореччину. Перша писемна згадка про місто датується 1150 роком із приводу міжусобної війни київського князя Ізяслава й князя Юрія Долгорукого, засновника Москви, у Київському літописі, який є складовою літопису Руського, Іпатіївський список. У перших літописних згадках воно зафіксоване під назвою Корчеськ. Це одне з найстаріших міст на Волині, яке має надзвичайно багату історію та архітектуру.

Чому місто називається Корець? Версій, як мінімум, три.

Імовірно, найменування міста Корець може походити від найменування племені – корчани, який колись жили на цій території. А ще в українській мові є слово "корч", і одне з його значень – "пень, викорчуваний із корінням; кущ, який має дуже розвинуте, покручене коріння". Хоча стосовно самої назви міста більше підходить білоруське тлумачення слова "корч" – "нова земля на місці, розчищеному від ліс".

Тобто, саме на такому місці, можливо, було закладено древній Корчеськ. Досить поширеною є й гідронімічна версія – від назви річки Корчик.

Сьогодні складно офіційно надати перевагу якісь етимологічній версії, а тому вважається, що кожна з версій має право на пояснення.

Нинішній Корець має й свій історичний музей, який було відновлено до 850 річчя міста, де вся писана, фотографована й матеріальна історія славного міста експонується для охочих пізнавати, для тих, хто знає про козаків-розбійників, і кому в трирічному віці й пізніше хотілося стати принцесою й жити в замку.

На території району, поблизу села Новий Корець, знаходиться одна з найдревніших курганних груп Рівненської області. Могильник під Новим Корцем нараховує 15 добре збережених курганів і є єдиною подібною пам'яткою на Рівненщині. Один із тих могильників в 1982 році розкопали – тому музейні експонати в Корці оригінальні, цікаві.

Мають і корчани свій ексклюзив: "То было въ ты рати и въ ты плъкы, а сицеи рати – не слышано! Съ заранїа до вечера, съ вечера до свҍта летять стрҍлы каленыя, гримлютъ копыа харалужныя въ полҍ незнаемҍ, среди земли".

Це уривок зі "Слова про похід Ігорів" про те, як князь Ігор бився другого дня з половцями. Так-от, у цьому епізоді розповідається, як із ранку до вечора й звечора до світу тріщали списи харалужні в полі незнанім, серед землі половецької.

Списи харалужні, виявляється, виготовляли в Харлузі – селі Корецького району Рівненської області. Вважається, що саме на місці сучасного Харалуга виготовляли холодну зброю, використовуючи залізо, виготовлене з болотної руди, яку видобували неподалік – у районі села Залізниця.

Досить довго Корець не мав свого господаря, бо знаходився на перетині шляхів: кожен, зайшовши до Корця, старався пограбувати його, а тому ніхто й надовго не залишався.

 

У 1341 році князь Любарт надав праправнуку Данила Галицького, князю Федору Острозькому у володіння Острозький уділ із містами Острог, Заслав і Корець. У 1386 році литовський князь Ягайло Ольгердович підтвердив права Федора Острозького на Острог і цією ж грамотою надав йому право на володіння Корцем із прилеглими селами.

Таким чином, князі Острозькі стали першими власниками Корця, який отримав статус приватновласницького міста.

На початку ХV століття Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими. Корецькі разом з іншими князями утворювали верхівку суспільної ієрархії на українських землях.

Проте, у 1651 році перервалася лінія князів Корецьких. Останній їх представник, Самійло-Карл, помер бездітним. Тому Корець перейшов до родичів Корецьких – Лещинських, а на початку ХVІІІ століття – до однієї з гілок магнатської родини Чарторийських, які почали зватися Чарторийськими-на-Корці.

У Корці наша екскурсія розпочалася з Корецького жіночого Свято-Троїцького монастиря. За гіда нам була сестра Єлизавета, яка не тільки показала храм, ікону й усе, що має відношення до молитовної частини монастиря. Сестра Єлизавета нас і печеним на дровах хлібом монастирським пригостила, і в сад зводила, і копію головного монастирського храму – церкву-вулик – показала, і про шиття церковного за збереженими давніми традиціями розповіла.

Нинішній жіночий Свято-Троїцький монастир було засновано ще в 1620 році як францисканський кляштор. З того часу монастирі руйнували й відбудовували, і нині діючий монастир є вже четвертим монастирем.

 

У 1831 році на польських землях Російської імперії вибухнуло повстання, яке було придушене царським урядом. У повстанні брало участь і польське населення Корця. Результатом поразки повстанців для корецьких поляків стала конфіскація в них францисканського кляштору й передача його православній громаді міста. Унаслідок цього релігійна установа, котра понад два століття була католицьким монастирем, стала монастирем православним, який дістав назву Свято-Троїцького.

Через тридцять років цей монастир почали відбудовувати, і повністю відбудували й освятили в 1880 році. З того часу монастир ніколи більше не закривався, навіть у радянські безбожні часи.

Нині монастир – це територія на чотирьох із половиною гектарах, два храми, чудотворна Богородична ікона "Споручниця грішних", близько сотні сестер монахинь.

Чудотворна ікона в монастирі знаходиться вже 390 років. Правда, є переказ, що ікона написана ще за часів Христа апостолом Лукою, але точної дати написання ми не знаємо. Почитають ікону "Споручниця грішних" тричі на рік: на Успіння та Різдво Пресвятої Богородиці, але найбільше святкування ікони – кожного четверга після Трійці.

У храмі є ікона Святого Миколая Чудотворця й мощі величного Святого. Дякуючи цим мощам, монастир святкує свято Миколая не два рази на рік – зимовий і літній, – а тричі: є ще день перевезення мощей до монастиря, який припадає на третій день Водохреща.

Святий Миколай є покровителем тих, хто подорожує, і має прямий обов'язок оберігати подорожуючих. Правда, якщо туристи про таке Святого Миколая попросять.

Ще одна монастирська ікона має цікаву історію. Це ікона Києво-Печерських Святих, яка дивує тим, що вона обновилася в наш час, більше тридцяти років тому.

Ікона була дуже темна, на ній не було видно зображення лику Святих. Сестри-монахині довго вагалися, адже не знали, що робити: лишити в храмі не хотіли, бо на іконі нічого не було видно, а винести не наважувалися, бо ікона весь час була в храмі. І під час цієї невизначеності ікона сама за себе сказала, що з нею треба робити: вона стала обновлятися, а святі щодня ставали помітніші.

Ікона Києво-Печерських Святих

Утримують монахині й чималеньке підсобне господарство. Є своя монастирська просфорня й хлібня з піччю, яку напалюють дровами, і на дровах випікають хліб. Великими буханками. "У нас усе таке велике й масштабне, – розповідає сестра Єлизавета. – Технологія випічки хліба тримається з давніх-давен, наскільки в даний час її можна підтримати, ми й підтримуємо".

Є сад, де тихо й зелено, і куди монахині втікають у свята із книжками. А в саду є мініатюрна церква – копія великої церкви. Але то не просто церква, а церква-вулик, де живе п'ять бджолосімей.

Цікаво, що три перші ігумені були княгинями: перша ігуменя була сестра князя Самуїла, який будував монастир, далі були його дві доньки. Нинішня ігуменя Рафаїла є 27-ою настоятелькою монастиря.

А ще з монастирем пов'язана зовсім не монастирська історія – про кохану Олександра Сергійовича Пушкіна, Ганну Оленіну-Андро.

Після смерті чоловіка вона оселилась недалеко біля міста, у селі Середня Деражня, подарувала монастирю землі, допомагала своїм коштом утримувати сирітський притулок для дівчаток. За її заповітом похована на території Корецького жіночого монастиря.

Сама Ганна народилася в сім'ї Олексія Миколайовича Оленіна в Петербурзі. Їхній будинок був таким собі своєрідним центром літературного й художнього життя Петербурга. І Олександр Пушкін, будучи в Петербурзі, не міг не познайомитися з Оленіними. Більше того, саме через цю родину Олександр Сергійович познайомився й навіть здружився з багатьма відомими людьми того часу.

Коли Пушкін після семирічного заслання повернувся до Петербурга, то став відвідувати будинок Оленіних, зустрічатися з Ганною, і через деякий час попросив руки Ганни в її батьків, на що отримав категоричну відмову. Свій біль поет виразив у віршах "Словно тучи надо мной", "Город бедный, город пышный". Правда, до цього Олександр Сергійович присвятив своїй кохані вірші-шедеври як "Я вас любил", "Ее глаза", "Не пой, красавица, при мне".

Ганна Олексіївна Оленіна дружиною Олександра Сергійовича Пушкіна так і не стала. Вийшла заміж аж після смерті поета, у 32 роки. Зі своїм чоловіком переїхала жити до Варшави, там прожила майже сорок років, і лише після смерті чоловіка графа Андро Аленжерона, повернулася. Але не до Петербурга, де народилася, – а до села Середня Деражня, неподалік Корця, до своєї дочки графині Уварової.

Ганна Оленіна-Андро регулярно відвідувала монастир, щедро допомагала, а перед смертю просила дозволу в ігумені бути похованою на території монастиря. Сестри-монахині волю Ганни Оленіної-Андро виконали. Біля храму є доглянута могилка "Незабвенной матери от дочерей, невестки и онука", а монастир молиться за неї кожен день як за тих монахинь, які все життя служили Господу Богу.

"Не так важливий початок, як важливий кінець!" – кажуть християни. Оце історія про те, як світська левиця вищого товариства величного міста великої імперії закінчила життя при монастирі. Не ввійшла в російську історію поряд із Пушкіним, – зате ввійшла в історію монастиря в Корці.

До Корця заїжджало багато відомих і дуже видатних осіб. Ще в далекому 1258 році в місті короткий час перебував зі своєю дружиною Данило Галицький, який готував оборону від монголо-татар. Бував у цьому славному місті й Григорій Сковорода. У жовтні 1846 року, як член Київської археографічної комісії, бував у місті легендарний Тарас Шевченко. Про це письменник написав у творах "Варнак", "Прогулка с удовольствием и не без морали".

У нинішньому часі до Корця заїхали представники регіональних земляцтв України.

Подивовані побаченим, почутим і як нас зустріли, ми мали все-таки покидати славний Корець. Було вельми шкода, бо не все ще пізнали, побачили, помацали й відчули.

Самі корчани кажуть, що головною архітектурною перлиною Корця є мальовничі руїни старого замку. Засновані ще князями Острозькими, дерев'яний замок укріпив у першій половині 16 століття волинський воєвода Богуш Корецький. Фрагменти оригінального замку сьогодні добре видно біля південно-західного підніжжя. А ще в замку є ще одна пам'ятка – міст у замку є один із трьох мостів, які збереглися з того періоду на території України.

Я ще там не була...

Ще одна гордість – Корецький костел, одна з найдавніших споруд міста, 1533 рік. Більше того, у костелі стояв орган, який вважався одним із найкращих у Європі. В один період священиком у костелі служив Серафим Кашуба, якого за місіонерську діяльність Вселенська Церква зачислила до лику блаженних.

І там я не була...

Одним словом: ... і ти знову повернешся.

Поїздку до Корця зорганізовано міжнародним громадським об'єднанням "Рівненське земляцтво" 14-15 вересня 2013 року в рамках координування діяльності земляцтв України.

powered by lun.ua