Українська освітня громада: шкільна мережа чи мережа класів?

"Реформи не відбудуться за помахом чарівної палички. Це велика праця й велика відповідальність. Ми не маємо права на помилки. Народ України надто довго чекає позитивних зрушень. І ми повинні дати результат якомога швидше". Віктор Янукович, 3 червня 2010 року.

Питання реформування шкільної мережі міста чи району є ключовим у здійсненні таких змін, котрі були б здатні на нову якість шкільної діяльності.

За традицією ми все ще зберігаємо пострадянську систему, котра базується на щорічному затвердженні мережі класів міста/району й полягає в тім, що директори шкіл намагаються відкрити якомога більше класів у "своїй" школі, а управлінці намагатимуться нейтралізувати введення "мертвих" душ, коли одного школяра рахують декілька шкіл.

Часто-густо директори шукають шпаринки, щоб, скажімо, при 32 учнях однієї паралелі відкрити два класи. Скажете, таке неможливо? Не факт, бо керівництво школи пояснить батькам, що краще доплатити державі із власної кишені за дефіцит нормативної кількості учнів, і діти в "рідній" школі та ще й у маленькому класі будуть краще доглянуті.

От, тільки не існує відкритих рейтингів шкіл щодо розподілу вчителів по школах міста/району за рівнем професійності та матеріально-методичної бази навчання. Цим питанням не буде опікуватись й місцевий орган управління освітою, бо в "його" місті/районі всі мають "рівний доступ до якісної освіти". Більше того, у середовищу управлінців діє "формула": "Престижно мати "передові" ліцеї, а ж ці "новітні" ліцеї не мають "руйнувати" традиційні школи".

Саме такі підходи на місцях і призводять до того, що справжня профільна освіта старшокласників уже друге десятиліття лишається в Україні на рівні декларацій та поодиноких виключеннях із цього сумного правила.

Ними є ліцеї, відкриті при університетах. Але й вони вимушені у свій науково-предметний профіль втискати в усереднену 20-ти предметну кількість дисциплін, навіть у випускному класі. Усі інші так звані "ліцеї" є насправді перейменовані звичайні шкільні комплекси, де дитина вчиться з 1-го по 11-й клас.

Відтак наші школярі залишаються дуже далекими й надовго від того, що називається "мобільність у сучасному освітньому просторі".

Українській владі на місцях із мовчазної підтримки центральних освітянських структур усе ще вдається тримати громаду в невіданні, що за кордоном старшокласники як мінімум мають усі можливості до мобільного пошуку кращих для себе освітніх умов. При цьому вся шкільна мережа за кордоном з її потужною інфраструктурою повністю забезпечується держбюджетом попри значно вищі середні заробітні плати, ніж в українських громадян.

Як саме все це виглядає?

По-перше, початкова школа відділена від основної, чим виключаються ризики раннього впливу старших учнів щодо перенесення негативних звичок дорослого світу в середовище малечі.

По-друге, основна школа – 5-9 класи – основа державної освітньої перспективи. Вона є абсолютно безкоштовною для батьків – підручники, приладдя, зошити, їжа, транспорт, – і по-справжньому однакової якості для всіх дітлахів без виключення, різного сімейного достатку та в різних населених пунктах.

Досягається це тим, що головним зроблено освітній курикулум основної школи, а не спроби вирішувати проблему суб'єктивним впливом як у нас. Так, наші "дипломовані" вчителі відмовляються від годин другої за дипломом іноземної – німецька, французька, – бо, мовляв, не володіють нею на рівні програми 5-го класу.

Коли ж поставлена мета практично забезпечити освітній курикулум, то всі вчителі або дають однаково високу якість навчання, або просто не допускаються до дітей. Звісно, що таке можливе в системі автоматизованої незалежної атестації вчителів, про яку в нас бояться навіть обмовитися.

По-третє, старша школа є вже й не школою, але ще й не університетським апендиксом. Економічно та соціально успішні країни з особливою прискіпливістю дбають про локальні мережі профільної освіти старшокласників.

І не треба нас дурити тим, що профільна шкільна освіта – це вже вчорашній день. Якраз саме в рамках профільної освіти найпростіше розкрити творчій потенціал кожного, бо як казав Григорій Сковорода, "Кожному потрібна сродня справа до душі".

Найчастіше це потужні ліцеї, у котрі випускники основної школи, 9-й клас, поступають як до університетів. Їм потрібно не тільки заявити про свою профільну зацікавленість, а й показати власну до її освоєння здатність. Хтось вступає до ліцеїв наукового профілю, хтось до мистецько-художнього чи спортивно-циркового, а хтось до робітничо-професійного.

Вивчають закордонні ліцеїсти всього 8-10 дисциплін. А власне шкільна практика, коли вивчається все й потроху, завершується в 9-му класі основної школи. Недарма ж її так і назвали – основною освітньою базою як старту до певного профілю дорослої діяльності.

Чи є в Україні люди, котрі знають про всі ці відмінності світової шкільної практики від звичної нашому старшому поколінню школи радянського зразка? Звісно, що є й чимало.

Наприклад, вихідців радянської школи вражає, що навіть продавці чи таксисти, скажімо, у Швеції чи Фінляндії, Кореї чи Мексиці, вільно володіють англійською на відміну від членів наших офіційних делегацій, котрих відправляють за кордон для вивчення досвіду.

Автору цієї статті випало працювати в чужинських ліцеях, потім долучитися до формування українського новітнього ліцею при університеті, уже третє десятиліття поспіль прямо спілкуватись із закордонними батьками учнів, самими учнями та їх учителями, завучами ліцеїв та їх директорами, а також з інспекторами та деякими мерами міст Франції.

Наш херсонський ліцей завдяки врахуванню досвіду закордонних колег-друзів має гарний авторитет серед батьків та учнів, але виглядає як "ворог" керівництву та вчителям чи не кожної міської школи. Щоправда, до моменту, коли в них власна дитина чи внук досягає ліцейського віку. Тоді вони "заглядають до рота" – а так, яких тільки жахіть про ліцей не розповідають "своїм" учням та батькам.

З однією метою – за будь-яку ціну зберегти учнівський контингент.

До речі, вдумаймося в наш шкільний лексикон: контингент, накази, табори, лінійки, журнали обліку, догани та попередження, дошка пошани та досягнень, класний керівник та староста тощо.

Давайте запитаємо себе, чи є все це нормальним? Що й хто для кого: діти для школи чи школи для дітей?

Чи всі учні та їхні батьки настільки цілеспрямовані, щоб з усім цим правильно розібратися? Чи не є формування різнопрофільної мережі ліцеїв громади обов'язком місцевої влади? Як влада має практично дбати про те, щоб кожна дитина знайшла себе у своїх природних акцентах? Може, для місцевої влади важливішими є турботи про те, щоб локальні шкільні посадовці щорік мали свою гарантовану учнівську "отару"?

Що юридично-формальне може завадити місту чи району поступово переформувати теперішню економічно затратну мережу класів шкільних закладів міста – у мережу закладів міста, котра сформує по-сучасному оптимальний баланс між початковими та основними школами й профільними ліцеями для старшокласників?

Звісно, що нічого не може завадити. Окрім ґвалту тих, хто сприймає державну школу як свою вотчину.

Як осучаснена шкільна мережа може бути більш ефективною?

Дивіться, в Україні 458 міст та ще 886 містечок, чимало з яких мають значний людський потенціал. Тобто, маємо майже півтори тисячі місцевих лідерів із великими владними повноваженнями та чималенькими матеріальними ресурсами.

Але йдуть роки, а на величезній території організація шкільного життя громад усе так і лишається у своїй сутності застарілою радянською, а то й гіршою, ніж раніше. Більшість шкіл навіть обласних центрів та столиці мають один-два випускних класи.

А скільки шкіл із районів історичного центру столиці виглядають як кам'яні "мішки", бо не мають нормального шкільного подвір'я зі спортивними майданчиками та зеленими зонами відпочинку!

Давайте оцінимо суспільно-економічну продуктивність тисяч шкіл країни, котрі щорічно випускають у світ дорослих менше вихованців, ніж мають у своєму складі педагогів. Подумаймо, як виглядають у пересічному житті батьки, котрі не дбають про своїх дітей, і спроектуємо цей смисл на керівництво міст та селищ через призму організації шкільного життя.

До речі, питання тих шкіл, що мають туалети у вигляді вигрібної ями та не мають спортивної зали – усе ще не закриті, як і багато інших проблем, котрі давно не існують навіть у тих країнах, що лише "розвиваються" – холодні класи, відсутність наглядного обладнання, приладів, реактивів, прибирання класних кімнат самими учнями тощо.

Нашому освітянському загалу пора актуалізувати гасло: "Надамо школі капіталістичні умови існування, як те вже має все населення України".

Невже серед теперішньої української еліти не існує керівників базового рівня, котрі мали б покликання по-сучасному організувати систему шкільної освіти рідної громади?

Мова саме про перших осіб від влади. Бо без їхньої персональної зацікавленості жодному освітньому керівнику не зрушити з місця цей старий "віз" проблемних шкільних традицій. Недарма Шимон Перес у своїй ялтинській доповіді для української еліти підказував їй: "Не можна гідно жити в сучасному світі з головою, повернутою назад – активно формуйте нову сучасну інфраструктуру замість того, щоб весь час копирсатись в історичних проблемних нетрях, котрим не має кінця-краю".

Скажете, що все це не так просто. Але ж опиратися плину сучасності ще складніше.

Подивіться, на вулицях українських міст уже майже немає дефіцитних колись автівок радянського зразка, зникають магазини "аля-лавка" та дипольні телевізійні антени навіть у селах тощо.

Невже в цьому ряду життєвої модернізації питання сутнісної реорганізації базової шкільної структури має й надалі плентатись у хвості суспільно-економічних турбот місцевої влади?