Лишити інвалідів за кадром

18
3 жовтня 2013

От всі звикли грішити на соцмережі: вбивство часу, симулятор справжнього спілкування, симулякри творчості (в моєму випадку). І далі дружно продовжують кидати свій безцінний час у пащеку цифрового наркотика. А якщо нема інтернету раптом чи соцмережа блокується адміном, нападає праведне обурення. І це не тільки тому, що ми з вами такі слабохарактерні особистості чи боїмося бацил грипу від контакту з аналоговим співрозмовником.

Окрім демотиваторів, вихвалянь попами в бікіні і безсмертних котиків соцмережі притягують нас безцінною здатністю швидкісного поширення інформації. Як комерційної чи культурної штибу запрошення на концерти, лекції, читання, розпродажі цуценят пекінеса, так і соціально важливої.

Не раз уже через мережу активістам вдавалося по крихті зібрати кошти на лікування дуже хворим дітям і дорослим, активізувати громадськість на протестні чи благодійні акції, та й просто поширити те інфо, котре часто не потрапляє до ЗМІ через "неформатність".

Коли я роблю перепости прохань про допомогу, зазвичай перевіряю джерело оголошення. Не хочеться ставати співучасником шахраїв, що наживаються на чужому горі й людському співчутті, (у мене і власних причин горіти в пеклі вистачить). Коли мене просять залучити до проблеми журналістів, вникаю в неї ще глибше – бо раз підсунеш людям бульку, на другий раз не прийдуть.

Люди ж у нашій країні дуже часто мають надію на пресу як на останню соломинку – при корумпованих слідчих, судах, депутатах і їхніх кумах, братах і сватах. Приїде котрийсь із великих каналів, збере довкола півміста (як було в Яремчі зі школою мистецтв, котру просто хотіли знищити через центральне місце розташування), і от уже борзометри чиновників не так зашкалюють.

Нещодавно мій мережевий друг, (котрого я навіть бачила в реалі на показі перуанського фільму в Будинку Вчених), написав мені з проханням допомогти в розголосі історії з дівчиною-інвалідом, у котрої рідна тітка забирає законне помешкання.

Мовляв, міліція морозиться, нотаріус підкуплений тіткою, і все таке, як книжка пише. Одна надія на пресу. (Його перуанські співробітники ще довго дивувалися, чого то в нас такі проблеми в ідеалі вирішуються на ток-шоу, тоді як у них сама спільнота вирішила би питання на місці – тіточку провчили б так, що і в ліс по житомирські гриби без дозволу не ходила б).

Звісно ж, я погодилася – інвалідам у цій країні й так не солодко, тут навіть з дитячим візком не особливо погуляєш, а як пересуватися на візку для людей з обмеженнями руху, скажімо, по підземних переходах? Як переходити сліпому дорогу? Чого візок для дитини з захворюванням опорно-рухового апарату важить як пів-таврії, і то ще його треба випрошувати у Держави? І наскільки сильним має бути дух цих викинутих на маргінеси нашого помішаного на статусності суспільства людей, що українська параолімпійська збірна бере золоті медалі на всесвітніх змаганнях?

У ряді азійських країн (що там казати про розвинену Європу), ти просто не зустрінеш нічиєї  дитини чи викинутої надвір каліки – вони народилися у певному селі, певній спільноті, вони її частина, люди не звірі, вони добре розуміють свої кармічні звязки з ближніми і не приймають обовязок опікуватися знедоленими як щось надміру обтяжливе. То що ж не так зі щирими, добрими, гостинними, чуйними українцями?..

Перш ніж звертатися до конкретних редакторів і журналістів, я просто написала пост у себе на стіні. Про те, що так і так, є справжня, не мильна історія, підійде як для журналістського розслідування, так і для соціального ток-шоу. На кілька днів я навіть забула про це, закрутившись у справах. Але сталося чудо – спершу в Житомир приїхав "1+1", відтак 5 канал, ще декілька "теликів", і тут же вибухнула вся місцева преса, котрій до того мало було діла до історії Ірини.

Один великий канал навіть взяв цю тему для ток-шоу. Щоправда, тітка-узурпаторка на ефір їхати відмовилася, нотаріус верещала, що якщо десь і зустрінеться з підступними захисниками дівчини-інваліда, то лиш в суді, а слідчого чомусь ніхто не кликав.

В авдиторії була адвокатка Ірини, що взялася захищати дівчину на громадських засадах, на диванчику підтримки – мати колишнього чоловіка героїні та мій знайомий житомирський журналіст, котрий мені й написав. Але що поробиш, коли нема антигероя в студії, а всі, хто хотів накричати на тітку, вже зробили це з її зображенням на екрані? Правильно: обсмоктувати "головну" тему програми: як троє статевозрілих людей не годні розмістити свої дупи в київській квартирі і будинку у Бучі.

Я завжди тихо шизію на подібних ток-шоу, особливо через те, що мене кличуть бути експертом. Експертом хохло-срачу, я це називаю. Втім, історія Ірини була справжньою – того я й пішла на програму.

Дядечко з сивою бородою і в костюмчику кольору стегна зніченої німфи, що відповідав серед нас, експертів, за права людини, відразу мене дещо насторожив.

Навіть не тим, що як дві краплі води, скидався на Табачника. А тим, що, слухаючи історію дівчини-інваліда Ірини Івахи (котра, до речі, трималась молодцем – одна, без підтримки під боком, перед купою незнайомих людей, яскравим світлом і фотокамерами), час від часу сичав: "Ана же в псіхушкє сідєла, тут же всьо панятна".

А відтак, на питання ведучого до мене, перебиваючи, випалив: "В такіх случаях ета правільна, што паспарта у такіх людєй забірают! Ета штоб ані машеннікам квартіри нє пааддавалі".

Те, що "машенніком" виявилася рідна тітонька дівчини, від вельмишановного експерта, здається, вислизнуло. Він чомусь за мошенника зневажливо прийняв шамана (Сhuri Pachap'a), який якраз і знайшов цю нещасну дівчинку у нетрях Житомира та взявся її рятувати із його подругою-юристкою Тетяною Рибальченко. Не дивився дядечка заявлену історію, міркував, мабуть, як врятувати світ.

- Вам нє стоіт пріглашать на праграмму разних псіхічєскі бальних! – вибухнув "праведним" обуренням фахівець із захисту прав людини, ледь не в рукав гостьовій редакторці вчепився. – Зрітєлю етава ні нада!

- Ага. – погодилася я з ним. – Давайте запрошувати самих лише цицькатих моделей, хай діляться горем з приводу того, що ніготь зламався.

Ну та так, нащо глядачеві реальні чиїсь проблеми? Глядачеві цікаво або те, що багаті теж плачуть, або те, що хтось дурніший за нього, або вічні православні фсб-шники, що рятують русскій мір від навали гомосексуалістів.

Інвалідів лишати за кадром – це не просто зручно, це правило хорошого тону в телешоу! Так. Але хай тоді телешоу, розгрібаючи псевдодраматичне мило, чесно заявляють себе як розважальні, не претендуючи на звання соціальних.

В проморолику напередодні я це шоу хвалила: розбирає актуальні для суспільства питання на прикладі приватних історій, запрошує серйозних експертів штибу юристів-практиків, психіатрів, чиновників, котрі би мали за це все "атвєт дєржать".

В той же час просто перед шоу спеціальний хлопчик настирно просить експертів не чекати, поки ведучий надасть кожному слово, а перебивати один одного, вступати в дискусію, бути емоційним, бо тільки таке цікаво телеглядачу. Себто, влаштовувати класичний хохлосрач.

Але ж якщо в одних є ген Баби Базарної, то в інших просто нема. Людина, що поважає себе, як правило, поважає ще й інших, якими б істеричними їх ідеї не були. Перекрикувати когось, якщо ти не біржевий брокер, не радіоведучий і не закликайло з секонд-генду, буває морально непросто.

Я цю дилему для себе вирішую, шукаючи контакту з очима ведучого: киваю, підіймаю руку чи палець, сигналізую, що є, що сказати. Дядьки в костюмах із пузами, підозрюю, можуть вважати, що підіймання руки як в школі на уроці – це зовсім не ком іль фо, того й сидять усе шоу пам'ятниками, поки про них редактор не згадає і не накаже ведучому в вушний монітор звернути увагу на іван-івановича.

Тоді іван-іванович розквітає й видихає всьо, що він із спіч-райтером вивчив. Але, срака, так сі спереживав за програму, що по суті нічого й не сказав, а лиш заготовлене, що часто буває не в дугу.

Ведучий, відповідно до сценарію і загальної схеми програми, питає у кінці: так що ж робити? (Хто винен, намагалися гуртом вияснити впродовж програми). Тут, як правило, сипляться поради щодо того, як уникнути самого настання таких ситуацій і в принципі, як воно – правильно жити (сама я теж не без гріха, навязую людям свої цінності, а їм вони треба як сраці мешти).

І жодних тобі панацей. Навіть гарантій, що міліція, котра, як відомо всім, не туди дивиться, нарешті подивиться в правильний бік. Хоча, подейкував ведучий, з’ява повідомлення про злочин на сторінці друкованого видання зобов’язує правоохоронні органи зайнятися ділом.

powered by lun.ua