Мовчання ягнят

312
13 листопада 2013

Я намагаюсь не їздити громадським транспортом. Усі мої поїздки закінчуються однаково.

Огрядний чоловік грубо відпихує мене і першим займає щойно звільнене місце. Жінка примощує свою парасолю гострим кінцем мені в бік. Я їду десять зупинок навстоячки з важкезною сумкою на плечі, і ніхто не здогадується запропонувати її потримати. На виході у мене зазвичай уже є готовий план помсти - огрядному чоловікові, жінці, або всім, хто не вміє читати мої думки.

Українська народна мудрість каже: "Мовчання - золото". Ці слова усі добре пам’ятають. Ці слова часто повторюють мені, коли моя невідфільтрована балачка злить інших, дратує або змушує червоніти.

"Невже не можна було промовчати?!". Не всі знають (як і не знала я, поки не почала писати цей матеріал), що у приказки є маленький епілог: "сказане слово - срібло". Сказане слово - срібло, а мовчання - золото. Слова апріорі менш вартісні, ніж мовчання. Слів треба дотримуватися. За слова треба нести відповідальність. Але насамперед, словами ми стаємо видимими, викриваємо себе. Мовчазні ми невидимі. Мовчазні ми в безпеці.

Близька подруга поскаржилася, що не може змусити себе говорити на семінарах в університеті. "Я все знаю, я все прочитала, я справді готуюся до пар! Але коли треба щось сказати, я думаю: "Все найважливіше уже сказали. Що я ще можу додати. Викладач і так знає, що я розумна".

Як часто ми використовуємо магічне мислення, приписуємо іншим знання, яким вони не володіють, щоб ухилитися від відповідальності. Ми мовчимо про корупцію в університетах, заспокоюючи себе думкою, що "всі і так знають, що він - хабарник".

Ми не задовільняємо своїх потреб у любовних стосунках, тому що "він і так знає, що мені потрібно більше уваги". Але якщо ти довгий час не отримуєш бажаного, це не обов’язково тому, що хтось не хоче цього тобі дати.

Брати на себе відповідальність за свої бажання дуже страшно. Деякі з них містяться поза зоною соціально прийнятних. Деякі з них не сподобаються іншим. Деякі з них інші не захочуть виконувати.

Чоловік, який займає переді мною звільнене місце, може дійсно бути не в захваті, якщо я скажу йому: "Взагалі-то я там хотіла сісти". Озвучувати свої бажання значить зустрічатися з реальністю, тестувати її.

На одній роботі я довго набиралася духу, щоб відмовитися від понаднормової роботи, підозрюючи, що директор буде цим незадоволений. Не набралася. Замучилася. Звільнилася. Я не наважилася на зустріч з реальністю і зашкодила передусім собі.

Інколи я зустрічаю пари, які дотримуються любовної філософії "если надо обьяснять, то не надо обьяснять". Я розумію її походження - мене також виховали з думкою, що вміння по поруху брови і зміні тону голоса вгадати, що саме хоче близька людина є найнадійнішим критерієм любові. Але пояснювати треба. Треба говорити.

Треба просити відійти, посунутися, принести сіль, потримати сумку, поступитися місцем. Треба говорити до продавців, до офіціантів, до незнайомців у громадському траспорті. Переборювати сором і страх власного нахабства.

Тому що озвучувати власні бажання - не нахабство, а смиренно терпіти незручності - не чеснота. Це шлях до формування постійного фонового відчуття "які ж всі довкола тупі".

Сучасна ідеологія заохочує піклуватися про почуття інших більше, ніж про свої. Насправді, якщо ви про них не попіклуєтеся, навряд чи хтось інший здогадається це зробити. До певного віку вгадувати потреби своїх дітей є завданням батьків, проте якщо ви читаєте цю статтю, вам напевно більше п’яти і вербалізувати свої потреби ви вже можете самостійно.

Є кілька способів залишатися нещасним, навіть якщо знаєш, чого хочеш.

Перший - боятися, що інші засудять твої бажання; другий - чекати, що інші самі про них здогадаються.

Спосіб бути щасливим лише один - зрозуміти, що все у своєму житті робите ви. Інші не читають думок. Вони так само мовчать і бояться, мовчать і сподіваються.



powered by lun.ua