Кілька замальовок про Яремчу, псів і мовне питання

69
19 листопада 2013

- Вчителько, - гундосив давним-давно колись у школі тато моєї гуцульської подруги, - я не знаю, як розв’язувати цю задачу!

- Малюй конє! – байдуже відповідала педагог. 

Ото були часи, можна зітхнути зараз. Коні були у кожній небідній гуцульській господі – для роботи в городі, для заготівлі лісу, просто не як розкіш, а як засіб пересування. 

А тепер геть-чисто в більшості своїй стали декорацією. І ними гуцули, спродавши свої землі туристам і покупувавши ландкрузери, возять тепер тих самих туристів "до водоспаду". Недешева розвага, до речі, якщо порівнювати з іншими краями. 

Але я це не до проблематики кінного спорту в Україні. Я до того, що коней і правда так мало й вони такі декоративні, що вже і пси (породисті) їх давно перевищили кількістю. Думала, в Яремчі вже нікого не здивуєш псом на повідку, як то було в моєму дитинстві: 

- А шо то то таке є?! – обурювалася на мого жердель-тер’єра сусідська баба (вона взагалі якось не дуже любила тварин і дітей). – То шо є – телє, шо на ланці ведеш?!

І кожен раз обіцяла його мені втруїти. Чого? Просто так. 

Мій нещодавній приїзд до батьків показав, що часи, може, й міняються, а традиції лишаються золотими. 

Що може бути ліпшим за прогулянку в лісі у компанії безмовної тварюки? Чи то туман, чи трохи дощу, чи сонце, чи темрява – однаково задоволення завдяки відсутності людей і їх пікніків лишається ексклюзивним. 

Отже, пізній вечір. Мряка. Моя собака дуже погано бачить у принципі, а в темряві взагалі, що називається, йде за приборами. Яремча чудово освітлена в центрі, а от на периферійних дорогах, як на оцій, що йде понад річкою до лісництва, ліхтарі не світять. Вони там навіть були – і то гарненькі такі, стильні, як у Львові. Однак не прожили й місяця – якісь молодчики, вправляючись у звитяжному киданні каміння по легкодоступних мішенях, геть усі їх перебили. 

Вертаємося від джерельця, що коло лісництва – там, люди кажуть, вода хороша, про що свідчить її сірчаний сморід. 

Якось пам’ятаю цією ж дорогою довелося підвозити стареньку бабцю в неділю. Гарно вбрана така, в хустці у квіти, бабця виникла перед вікном моєї автівки наче з пустоти, не слабо мене злякавши. Відтак ця гостя з туману і церкви (певно ж, на службу зі свого села спустилася) безпосередньо попросила: 

- Дівчатка, а підвезіть мене до лісництва. 

Звісно ж, такій не відмовиш. Підсадили, повезли. Бабця ще дорогою дивувалася, як то я така мала, а вже їздити вмію. Мені не хотілося бабцю розчаровувати тим, що мені вже стукнуло тридцять, та й у її позачасовій гірській системі координат це навряд би щось і значило.

Єдине, що мене переймало – як то бабця від лісництва йтиме лісовою дорогою догори, у свої багрівці, якщо їй тут важко було пройти асфальтом. Втім, на жаль, машина моя таке випробування би явно не здолала – лишилося сподіватися, що чарівна бабуся або вміє літати, або за наступною сосною перекинеться молодою сильною дівкою і миттю вибіжить до села. 

І отак ми їхали з подругою-журналісткою і її чоловіком-музикантом, просторікували про містику буденного життя і про те, що мав значити такий ось символізм. Повернули на "велику дорогу" - ту, що до Водоспаду, Микуличина та Ворохти. Стоїмо на світлофорі, вікна відкриті. І тут: 

- Дівчатка, а підвезіть до Микуличина… 

Карпатські бабусі – наше все. Ця історія вкотре нагадала чийсь пост на Фейсбуку. Про те, як в маршрутці коло Сколе двоє російськомовних хлопців обговорювали довколишні горбисті пейзажі. "Слиш, а ет Карпати уже, да, Карпати? Красата какая! А у нас такова нєєєт…" Сьома ранку. Бабуся біля протилежного дня уважно дивиться на хлопців. І тут, пише один із них, я розумію: ранок іще не почався, а нас уже прокляли. 

Десь те саме я зрозуміла, коли на темній дорозі сто кілограмова тета і мій шарпай врізалися одна в одну. 

- Йой кров би ті залєла! – зарепетувала тета. – Та прив’яжи того пса, нє? 

Пес, попрошу помітити, і не пікнув, і не дзявкнув, а взагалі просто не міг збагнути, звідки тут слони – де вже там про вкусити.

- Жіночко, - кажу я примирливо цій далеко не бабусі, а, скоріш за все, пані десь мого віку, - та ви вважайте, де йдете. Ще мені пса затопчете! Що буду з затоптаним псом робити?.. 

Жіночка, жваво обговорюючи кари небесні, які на мене чекають, зі своєю супутницею, почимчикувала вгору, до села, де живуть чарівні бабці. 

Мій пес в Яремчі, не дивлячись на те, що вже й гуцули давним-давно тримають на ланцах коло хатів справжніх породистих ротвейлерів (за психіку цих тварин я давно переживаю, але ж у нас не Америка, аби хтось контролював гуманність поводження з хатніми тваринами), викликає культурний шок. Чи складки людей турбують, чи щось в вигляді шарпея, я не знаю. Але буває, аж ланос хтось свій спинить, і з заднього сидіння висунеться боязко стрижена підліткова голова: 

- А шо то він у вас без нар… без намордника?! 

Була би і я хамським підлітком, то поцікавилася би про те саме у юнака стосовно нього, але ж я уже доросла і просто мовчу в таких випадках. Не даю скандалу розвитку. Гуцулів-бо в машині більше, ніж мене на дорозі, і отрута в них завжди напоготові. Дарма пояснювати, що то порода не бійцівська, а декоративна. В більшості людей принцип "Боюся – значить знищую". 

Наступного дня в моїй псячій армії прибуло: крім мене і Карми в ліс пішли Дарчик і Юля, дворняги, що мої батьки побитими підібрали колись, вилікували і лишили коло себе хату стерегти. Не на ланці, не "па панятіям", на волі, та ще й із допуском в дім у дощ та негоду. Ці нахаби ще й харчами перебирають – то картопля їм не до вподоби, то сир, так що моя столична штучка, приїжджаючи в гості, виїдає геть-чисто все, що в них кисло по тарілках з учорашнього вечора. 

Баба-сусідка-згори, та сама, що перше продала моєму татові один шмат землі, а відтак відгородила собі і нам зовсім інший периметр того шмату, а тато не схотів з нею судитися, "бо вклене", вже стояла на воротях. Без червоних чоботів, на жаль, але з твердим бажанням знати все й про всіх, хто виринав на орбіті нашої не надто активної вулиці. 

- Йой, - каже вона, уздрівши нашу компанію, - а то всьо твої?

- Та мої, - кажу.

- А нашо тобі стіко? Де їх ведеш?

- Та во, - кажу, - веду десь у ліс. Як порєдні люди робліт – втоплю когось, когось утрую.

Бабу моя відповідь цілком задовольнила – пішла собі гуцульська баба додому дивитися російський серіал.

До речі, про російське. 

- Рєбята, холодно там, в горах? – спитав нас із приятелем круглобокий порядного вигляду дядечко під шістдесят. Надворі майже ніч, порядні туристи вже давно п’яні сплять по хатах. А цей от ходить, дійсність досліджує. 

-  Ну напевно, - знизали плечима ми. – Не сезон уже ж наче.

- Ну-у.. – оглядаючи наші черевики й куртки, протягнув добродій. – В таком, как у вас, і нє холодно! 

Ми промовчали, уявляючи, як би воно спалося в наметі посеред листопада.

- Прєдставляєтє, - провадив він далі, - я только што дєвочку встрєтіл, мА-алєнькую такую… - (показує рукою, яку зависоку). Ідіот вон туда в ночь! – (показує на ту дорогу, по якій зникають літаючі бабусі і центнери врізаються в шарпеїв). 

- Я єй: а нє страшно тєбє? Ана мнє: нє, нє страшно. Я єй: может, тєбя провісті? І тут ана как пабєжит!!!

Ех, думаємо ми, правильно батьки гірську дівчинку виховали, молодці. А дядькові кажемо:

- Та ви не переживайте. Яремча – одне з найбезпечніших міст в Україні. В нас отсанній кримінальний злочин років сім тому трапився.

- Ага. А ви мєсниє?

- Так, - аби довго не пояснювати міграційних нюансів наших життів, відповідаємо ми.

- А чєво же ви тогда по-рускі говорітє?! 

- Ми?!! 

- Ну да – ви. Я же вас понімаю! 

- А ви звідки. 

- Та с Адєси. 

- Ну то нічого дивного. Ви просто добре розумієте українську. – засміялися ми і побажали доброму дядечкові доброї ночі.

Залишили його в тиші порожнього нічного Яремчанського базару пишатися тим, що він розуміє мову країни, в якій живе. І не стали розчаровувати, пояснивши, що на Гуцульщині просто свій діалект живе, котрий він і не розумів, свято вірячи, що то була українська мова…



powered by lun.ua