Drum Bun

30
8 листопада 2013

Жадан, - питаю Сергія в берлінському аеропорту, поки ми чекаємо на наш багаж, - а скажи мені: про що написати книжку?

 - Поетичну чи прозову?Прозову, відповідаю. – Ну, наприклад, напиши про ситуацію на Буковині з румунськими паспортами. Про це точно ще ніхто не писав. Головне, про поетів не пиши, а про це – так.

Ну, про румунські паспорта у мене є одна історія і на книжку вона не потягне, а на пів колонки – якраз.

Є у мене, значить, по румунській частині Буковини багато родини порозкидано, десь на відстані двоюрідних тіток та вуйків. То було чотири роки тому, багато говорилось в Чернівецькій області про можливість отримання паспорта громадянина Румунії.

Вирішила і я собі поцікавитися, що для цього потрібно і чи складно це взагалі і чи підпадаю я під категорію. Без задніх думок ганяти машини з румунськими номерами чи перевозити цигарки-алкоголь туди-сюди прийшла до румунського консульства в Чернівцях.

До дверей напівпідвального приміщення була черга з шести чоловік. Усі говорили румунською, – жінки у хустках, від чого хотілось називати їх "бабусями"– і двоє чоловіків у смішних шапках. Усі нервово розмовляли між собою, щось казали і мені, але то було безрезультатно і смішно.

Охоронець запрошував по одному до середини, я намагалась поміж тим його "зловити" і попросити папірець з інформацією про процедуру, та не вийшло.

Дочекалась нарешті своєї черги, заходжу, знову намагаюсь пояснити охоронцю, що мені потрібен лише папірець, але потрапляю відразу до приймальні пані консул.

Пані консул – красива, із потужною енергетикою жінка, аж іскри в повітрі довкола неї. Пояснюю їй російською, що мені цікаво було б дізнатися і чи не могли б вони, бути такі ласкаві і бла-бла-бла. У відповідь чую роздратоване лепетання по-румунськи і зверхній погляд, мовляв, ніпанімаєш па румински? Чьо прішла?

Кажу, таке і таке, у мене родина в Румунії, і дід мій був громадянином цієї чудової країни, здається, я підпадаю під категорію людей, які могли б бла-бла-бла. У пані консул в руках з’явлється папірець, але вона продовжує ним нервово махати в повітрі і "попускати", що не знаю румунської.

Пані консул, - кажу я їй, я говорю чотирма мовами, як буду мати потребу, швидко вивчу і румунську.

І тут пішов таких пекельний сміх, що я не на жарт злякалася. – Для чєво тєбє руминской паспорт, дєтка? Уехать в Португалію работать прастітуткой, да?

На цьому питанні я вирішила здатися і швидше зникнути з цього підвальчика. Я навіть забула про те, що в сумці у мене закордонний паспорт з річним шенгеном купу разів проштампованим, і якби "работать в Португалії прастітуткой" була моя "завєтная мєчта", я би вже давно її здійснила, так.

Ну, звісно, а про що ще мріяти двадцятилітній українській дівчині? Інформативний папірець румунською мовою я таки взяла, хоч до консульства більше не підходила. Від гріха подалі.

Тим часом, всі ми вже знаємо купу історій сумних і веселих, смішних і безглуздих про те, ЩО відбувається на польсько-українcькому кордоні. Ну, з текстів Жадана точно щось знаємо: і про картаті торби, і про заробітчанські автобуси і про іншу атрибутику.

До речі, протяжність кордону з Польщею – 535 км. Протяжність державного кордону із Румунією – 618 км. З Чернівців до КПП Порубне – кілометрів тридцять, не більше. Від кордону до Сучави також недалеко, з годину їзди.

Автобус ходить раз на день, довелось встати з-позаранку, щоб о 7-й вже бути на автостанції.

Автобус старенький такий, Ікарус, квадратний і схожий на сарай, але з привітним водієм та пасажирами з добрими посмішками, не зважаючи на ранню годину.

 

На кордоні, здавши паспорта, мусили всі вийти – процедура така. Нас вишикували в рядочок, як колись в школі на лінійці, перед кожним – його сумка і треба показати прикордоннику, що ти і справді не везеш цигарки-алкоголь. Поки перевірка дійшла до нас, якась пані попросила мого супутника перетримати в себе в кишені одну пачку "Вінстона"(!), бо в неї "дві вже є, а третю не можна".

Скажеш, шо твоя, шо куриш, - і винувато посміхнулась. Поки я за тим спостерігала, інша жінка, молодша, швиденько підкинула пачку "слімсів" у кишеню мого плаща і по-змовницьки підморгнула.

Можна, певна річ, багато писати про усілякі прикордонні та довколакордонні речі в цьому регіоні, але мене не це турбує.

Турбує поєднання географічної близькості цієї сусідньої нам країни, в першу чергу до Чернівців, із повним невіданням, ЩО відбувається по той бік кордону, за 30 км.

Бо що ми знаємо про Румунію? Дракула в Трансільванії? Ок. Етнічні мотиви в традиційній музиці? Ок. Режим Чаушеску? Ок.

Я всеодно не буду відходити від свого переконання у тому, що міст до порозуміння і дружніх відносин на рівні держав пролягає через розуміння культури один одного та прийняття цінностей одне одного.

Що ми знаємо про румунську літературу, поезію, кінематограф, живопис, сучасний арт, театр? Так, звісно, це завдання румунських культурних інституцій та інших офіційних організацій. Гаразд, що ж вони знають про нас?

Про культуру сучасної України? Десь так само.

Згідна, не кожен українець зможе і про свою країну дати такі відповіді. Ну от, поганенькі ми сусіди, поганенькі. А звідси – і недомовки, претензії, напруга і всілякі політичні штуки, від яких я і надалі залишатимусь подалі, розробляючи грядки на своєму, культурному полі. 



powered by lun.ua