"Бєзабразіє какоє! Ето же рєктор, нє понімаєтє?!"

787
11 грудня 2013

Відкиньте все і починайте з мрії!" - це гасло французьких студентів часів культурної революції стало мені колись в юності за зірку-провідника. Чи за пса-поводиря, якщо трохи збити пафос. Дуже добре пам’ятаю лекцію з культурології в моєму університеті, де я вперше це натхненне гасло і почула.

Вкотре повіривши, що можна змінити світ, якщо він чимось не влаштовує. Тим паче, емпіричні приклади Франції, США, Німеччини та низки інших країн це підтверджують.

Коли я вступала до КНЛУ, особливих ілюзій у мене не було. Порівняно з європейськими університетами, що показували по телевізору, чи з Франка у Львові мій вуз виглядав сиротинкою – радянська будова, обкладена кахельною плиткою, до половини мальовані на синє стіни, гуртожиток, де в тебе нема права ні на що, бо в будь-який момент у твій приватний простір може увірватися "провєрка".

З гуртожитку втекти вдалося, а от із застарілої системи освіти з викладачами конституції, що пафосно заявляли про смерть української мови чи викладачками естетики, що при слові "пост-модернізм" падала в обморок, прикриваючись іконами Леніна й Гегеля не одразу. Благо, було достатньо й прогресивних викладачів – літератури, мов, культурології. От на їх пари хотілося ходити. А на теоретичний, не прикладний до життя шлак – ні. Але ж ті, хто викладав шлак, засвоїли чудову репресивну систему "енок" - і ними й забезпечували явку студентів.

Єдине, що здалося мені як абітурієнту симпатичним, були… мармурові сходи. На них діти радо фотографувалися, всіляко зображаючи "багатую жизнь". І по них же – це вже стало легендою – з початком навчального року заборонялося ходити ВСІМ. Окрім ректора. І будь-яку людську особу, що ступала ненароком на мармур, охороні наказано було стягувати й повертати на грішну землю. Особливо ефектно  виглядало все зі студентом-інвалідом, що пересувався на милицях і не міг дочекатися черги до ліфта…

Бог із тим всім. Роки минули, знання знадобилися, диплом, як і більшості випускників в Україні, ні. Мною більше не лякали студентів-однокурсників як прогульницею, котру от-от виженуть завдяки особливим старанням співробітниць учбового відділу. Мене вкупі з іншими екс-студентами, що стали  телеведучими чи музикантами, занесли в рекламний пантеон ін.-язу, би заманювати нових абітурієнтів. Дівчатка-студентки, що приходили відтак до мене на концерти чи читання, були дуже притомними, з живим розумом і вищими за середньоінязівське жіноче очікування "вийті замуж пабагачє".

Тим прикріше мене вразила новина про те, що студентів Національного Лінгвістичного під страхом репресій не пускають на Євромайдан. Проректор, скаржились мені по телефону, навіть власноруч оголошення в гуртожитках здирав. Уже не кажучи про допити щодо причини відсутності і триразове (!) перевіряння присутності студентів  під час пари.

Отож минулої п’ятниці я прийшла разом з іншими студентами (головно могилянцями), активістами громадського руху "Відсіч", блокувати вхід до КНЛУ. Аби ті, хто справді хоче приєднатися до студентського страйку, змогли піти на Майдан. Ми сформували живий ланцюг. Перед тим я дівочкам чесно повідомила, що заміж вони однаково вийдуть – з енками чи без, і що на Майдані чоловічий контингент і на лексусах водиться. Дівчатка посміялися. Настрій був бойовий і веселий – взявшись під руки з хлопцями й дівчатами, відчула себе живою реалізацією концепту "разом – сила", бо з одної мене і моїх 48-ми кілограмів бойового зиску було б мало…

Студенти КНЛУ були спокійні. Ті, хто хотів піти на Майдан, раділи, ті, хто хотів курити чи пиляти нігті, курили і пиляли нігті. Щоправда, були й такі, що слізно просилися до приміщення "забрать вєщі" чи там котика погодувати, або ті, кому заради вивищення самооцінки необхідно час від часу інших називати ідіотами.

Одна викладачка із зачіскою а-ля фам-фаталь особливо рішуче проривалася через живий ланцюг.  Кричала, що така Європа єй нє нужна, і що вона вимагає її впустити. Про те, що громадяни України мають конституційне право блокувати адміністративні будівлі, пані не чула. Відтак красивенький хлопчик-мажор – просто тобі уособлення мужності в цьому дівчачому вузі – підстрибнув високо, біднятко, вдарив по голові одного з хлопців, що блокували двері. Побачивши, що це нічого не дало, почав штовхати дівчат. Йому кричали політкоректне "провокатор", а я, не страждаючи особливою ввічливістю, назвала річ її іменем: "Сцикун". І тоді тьотя-викладач завила.

Драматично так, з придихом: "Пасматрітє!!! Ана грубо аскарбляєт мальчіка!!!" При цьому ні героїчні дії "мальчика", ні те, що він називав учасників страйку "європрастітутками" цю провідницю гуманізму й професійної етики не дивувало. Бідна, бідна тьотя... Ну але певно щиро любить свою роботу. Для душі сюди ходить, маючи багатого чи чоловіка, чи тата – на викладацькі копійки ні хутра, ні прикрас, як на ній, особливо не купиш.

Я навмисно не стала виясняти імен – надто вже збірні образи виходять, знахідка для режисера чи письменника. Чого варта була інша тіточка в шубі, білява, фарбована, пошиву заслуженої артистки, була вона викладачкою чи з адміністрації, вже й не скажу, але трималася до ректора якнайближче – так зручніше в рота заглядати. Фрази "Бєзабразіє какоє!" чи "Ето же рєктор, нє понімаєтє?!" я би лишила за кадром.

Хоча одне прізвище таки згадаю – тим паче, пан Васько, будучи в списку Королевської, і сам його не проти був зайвий раз згадати. 

"Хто вам сказав, що студентів у нас репресують?" - майже правдоподібно обурювався він. Відтак пропонував студентам висловлювати їх громадянську позицію після пар чи на канікулах, а вже коли студентів за спиною набралася критична маса, пообіцяв поважати їх тут-і-тепер і нікого не притискати. Активісти запропонували оголосити це студентам в мегафон – хіба ж не приємно відчути себе рок-зіркою?

Після мегафонного виступу ректора Васька ми ще деякий час блокували вхід – чекали, щоби сформувалися колони. "Ну, тєпєрь ви пустітє нас?! Ілі ви всьо навралі? Навралі, да? Чєво же ви ждьотє?!" - попискувало оточення ректора. - "Ждут, кагда ім заплатят! Да!!!" -  Хто з тих двох тіток – фам-фаталь чи підлабузниця - зробили висновок імені "на злодії шапка горить", вже й не пригадаю, але розсмішили добре, дякую.

"О, - кажу, - раз ми вже тут стоїмо, то можна спитати про ті епічні сходи, по яких лише ректору ходити можна? Як вони – стоять?"

"А-а!!! Так вот ви здєсь зачєм!" - Жіночка-групіс ректора зробила для себе рятівний висновок.  Та так і кивала головою ще кілька хвилин по тому, як іграшковий песик на задньому склі в машині, нічого більше не чуючи. За цю соломинку разом із норко-шубною тіткою вхопився й ректор у хутряному комірі (де вони цей гоголівський фешн беруть?:) "Так сходи ж аварійні!" (Я згадала часи свого навчання тут більш:  як десять років тому). -  "Як? Їх досі не поремонтували?!" - "Ну так в нас же коштів нема!"

Тут я вже серйозно злякалася, що праведно вирячені ректорські очі от-от викотяться на мармурову підлогу.  "Нам бюджет на них не виділяють! Ви не розумієте?!"

Бідна, бідна партія регіонів зі злиденним членом-ректором. Безсрібники просто. Бідний мій вуз, де щороку набирають стільки контрактників, що й правда жодні сходи скоро не витримають, і трісне вуз по швах. Я вже промовчу про суми хабарів, які традиційно даються при вступі на "державний". І правда, нема за що двадцять років сходи поремонтувати.

Студенти КПІ, з котрими я мала зустріч кількома днями раніше, розповідали,  що ректор у них дуже притомний. Прогресивний і демократичний. Тим більш маразматично на його тлі виглядають викладачі, що за інерцією намагаються стукати, записувати, заносити, утискати й всілякими іншими радянськими методами догодити начальству.

Не знаю, хто кому намагається догодити в ін-язі, але в той же день, як ректор привселюдно пообіцяв не здійснювати репресій ( ось посилання на відео з обіцянкою: http://www.youtube.com/watch?v=V5LTdPbnNJo), почали складатися "чорні списки". Студенти вчинили абсолютно правильно – звернувшись до громадської організації, що сприяє студентській солідарності, і до журналістів. Хочеться всім, хто опиниться в подібній ситуації, порадити робити саме так: не сидіть, не горюйте, не чекайте, поки з вами тихо розправляться.

Гуртуйтеся і піддавайте будь-яку несправедливість з боку адміністрації розголосу. Тим часом  і самим студентам – та й будь яким іншим громадянам – слід гуртуватися, діяти злагоджено, приймати спільні рішення і діяти відповідно до них, а не до рішень уряду чи адміністрації, котрим до інтересів громадян таке діло, як кухарці до ядерної фізики. Оце і є реформа. Це і є самоврядування, це і є кроки до справжнього народовладдя.

Я надзвичайно горда за тих хлопців і дівчат, що в п’ятницю не побоялися зібратися в колони і рушити на Майдан. Я впевнена, що все в них у житті складеться саме так, як вони хочуть, бо вже зараз вони приймають власні рішення, продиктовані не страхом і не рабськими звичками, а наміром змінити дійсність. Найважливіше в тому, що відбувається — усвідомлення. Ми нарешті зрозуміли всю відповідальність за самих себе. І те, що за нашу мету ніхто, крім нас, не боротиметься.

А тих, хто пішов тоді на пари, теж можна зрозуміти — право вибору є у кожного. Що ж, домогосподарки з ін-язівськими дипломами розходяться, як гарячі пиріжки. Але ж доля домогосподарки така незавидна...

П.С. Перепрошую за надлишкову емоційність. Будь-яку політкоректність прошу вважати випадковою.

powered by lun.ua