Про що говорять тітушки
На станції метро "Арсенальна" сидять ті, хто мітингує за… Не знаю за що, в них щодня інші гасла, ну але в Маріїнському. Тітушки, такі собі втомлені хлопці в темних куртках і в’язаних сірих шапках, деякі зав’язані футбольними шарфами, деякі – ні. Сидять по-тюремному, навприсядки, під стіною.
Я вийшла з метро, іду до Маріїнського парку. Четверта година. В парку повно людей - декілька тисяч. Деякі мітингують у "клітці" біля Верховної Ради – обгородженому дворі, але більшість бродить по парку, по всій тій частині, що від парламенту до метро Арсенальна.
Дві третини з них – оті самі "тітушки", хлопці від 16 до 30-ти. Решту давайте назвемо "тушками" – жіночки в куртках, "дворовые девочки отпетые" і старі дядьки з пакетами. Буйні дві третини жваво вештаються по парку, ганяють із чогось скручений м’яч, кидаються пляшками зі снігом, грають у квадрат. Якраз там, де діти любили гуляти в мирний час, де дитячий майданчик.
"Ну шо – пошлі?" - командує один хлоп невеликому гурточку в джинсах, що ганяють у футбола.
"Уже домой?" - радіє один.
"Та яке домой – на Хрещатик!" - командує командир і накривається українським прапором.
Ті, хто "на Хрещатик", мають на обличчі ознаки якоїсь думки – студенти, чи що.
Тим часом на сцені біля Верховної Ради кричать, що "Украина – в Європу!!!", і розказують, що опозиція тільки вчиняє погроми, кричить "Ганьба!", і не має ніякого плану дій, веде людей на смуту. Часом вмикають українські пісні. Я не хочу цього слухати, я теж іду на Хрещатик за тими, що з прапором.
Пропускають їх за барикади спокійно, ніхто нічого не питає, скоро вони десь губляться серед людей, я їх більш не бачу. На Майдані людей набагато більше, прослідкувати за кимось тут важко.
Повертаюсь на мітинг до парку, але там уже все, кінець. П’ята година, робочий день закінчився, з парку масово йдуть організовані колони. Я теж стаю в колону і йду з ними. Мене з ними фотографують якісь люди з бічних вулиць, а ті, хто йдуть назустріч, притискаються до стінок, щоб нас пропустити. Я – тушка.
"Ух ти! – каже хлоп поруч, – А ти, дєвушка, тоже з Запарожжя?"
Я ігнорую хлопа, і він заводить розмову з сусідом.
"Еще день, ночь и день – и все, домой совсем. Так устал…" - каже сусід.
"Ночью тяжело будет…" - зітхає інший.
"Та ничего. Тебя привезут где-то в 11, а после трех-четырех заберут…"
"Да… ну ночь только пережить…."
І вони переходять на обговорення невідомого мені директора якоїсь автомийки, і своїх з ним справ.
Біля метро "Арсенальна" колона розділяється. Ті, хто під табличками "Одеса" і "Житомир", ідуть по вулиці Московській, ті, хто під вивісками районів Київської і Житомирської області – в метро. А ті, хто без всяких табличок – кудись до Лаври.
Ходили чутки, що ніби-то в Лаврі вони і живуть. Мені печерські бабушки розказували і бідкались, що скоро їх сюди 20 тисяч навезуть – і що ж тоді буде? Що буде?
Я йду за ними, глянути, чи ж правда.
Вони йдуть, тримаючи колону, часом чекаючи на тих, хто відстав. Минають монумент Голодомору, минають головний вхід до Лаври, одна жіночка з них – хреститься. Минають інший вхід до Лаври, йдуть до Музею війни і там, за протитанковими їжаками, які тут стоять в ряд – багато-багато темних автобусів…