Рік емоцій

Як починався 2013-ий? Ми всі були дуже мудрі і досвідчені, знали, що ми давно живем і все про наше навколишнє життя розумієм.

Знаєм, що Президент узурпував владу, змінив під себе Конституцію, підім’яв силовиків, поставив смотрящіх і нема на то ради. Бо опозиція слабка, розрізнена і люди на акції протесту ходять тільки за гроші.

І живучи в цій країні, нам залишалося за Франком "своє робить": виживати, заробляти копійку, виховувати дітей. Головною емоцією відносно держави була цинічна байдужість: вона -це щось одне, а ми – щось зовсім інше. Ми ставали черствіші, переконуючись щодня, що краще не стає і змін чекати нізвідки.

Але раптом в цьому сірому існуванні з’явився дивний промінчик світла: авторитарний Президент заявив, що він веде свою країну в демократичну об’єднану Європу. І те, що 22 роки було просто "красним слівцем", яке використовували як слово-паразит (для зв’язки між дипломатичними зворотами),раптом стало правдою. Ну, нам так здавалося.

Янукович заявив, що ми восени 2013-го підпишемо асоціацію з ЄС.

На знак серйозності президентських намірів, дуже так по-європейськи був арештований народний депутат від ПР Марков, який відмовлявся голосувати за необхідні євроінтеграційні закони.

Пропрезидентська фракція одразу стала дуже європейськи налаштованою.

З законами теж вийшло цікаво – ухвалили майже всі, крім закону про звільненняТимошенко і змін до закону про Генпрокуратуру. Старі повноваження, думаю, дуже гріють прокурорів в нинішній час.

Адже повноваження залишилися, а асоціацію з ЄС вже не підписує – за три дні до вирішального дня керівництво України передумало.

І тут з’ясувалося, що ми собі брешемо – ніякі ми не циніки, а люди з відкритою душею і чутливим до несправделивості серцем.

Спочатку ми вийшли, обурені обманом: нам обіцяли абоненемент в хорошийфітнес-зал, дорогий правда, ще й займатись треба, бо в віп-зал не візьмуть. А повели не на фітнес, а в наркопритон, де брудно і небезпечно, але доза–найдешевша.

Обурених з душею на Євромайдані спочатку було небагато. Влада потирала руки, переконана в своїй міцності.

Але тутз’явилися студенти – молоді, красиві, зовні маловідмінні від європейських одноліток. Здавалося б, їхнє життя - айпеди, айфони і соціальні мережі. Вони мають всі шанси жити, навчатися і навіть працювати в мережі і ніколи не бути частиною жодних великих невіртуальних громад – адже в еру інтернету це можливо.

Але – ні. Вони тисячами вийшли на вулиці, чим навіть на певний час ввели в ступор лідерів опозиції.

Влада студентів побачила і не знайшла нічого кращого, як їх налякати: жорстко, "по-дорослому" дати зрозуміти, що не треба ходити на Майдани, а краще сидіти вдома. І ось в нічна 30 листопада до емоцій "нам не байдуже наше майбутнє, ми готові за нього мирно боротися" влада додала нам СТРАХ.

Студентів змели з Майдану, не просто били до крові, а ще й виловлювали по всьому центру, щоб добити. Тінейджери добігли до Михайлівської площі і там їм середночі відкрилися ворота Михайлівського монастиря.

Такого набожна про людське око українська влада передбачити не могла –її пси в міліцейській формі до ранку нишпорили навколо церковних стін, але врешті решт пішли.

І тут сталася наступна несподіванка – розбивання голів до крові, яке було цілком дієвим останні роки відносно регіональних активістів-одиночок чи невеликих груп, не спрацювало.

Страх змінився вже не обуренням "нас обманули", а гнівом. На площі вийшли вже не тільки студенти, а й їхні батьки.

Того ж вечора 30 листопадана Михайлівській площі вже був більший мітинг, ніж вночі розігнав "Беркут". А 1 грудня на вулицях столиці вже були сотні тисяч обурених людей, не готових мовчати, коли б’ють мирний протест.

Вони обурювалися не на кухнях, а покинули свої "хати з краю" і приїхали в Парк Шевченка і на Майдан.

Влада знову непомітила, що перед нею не та країна, яку вона собі уявляє і вирішила, що 30 листопада було замало крові. Тому 1 грудня Беркуту дозволили вже бавитися палицями і ногами наповну, покалічивши кілька сотень людей і сімох взявши в заручники – цих ще й дозволили пару годин покатувати прямо перед вікнами президентського кабінету.

І ось тут страх остаточно змінився огидою. Міліція вже не могла стримувати приїзд мітингувальників з регіонів. Євромайдан з кожним днем набирав обертів і набував якостей справжної держави: в нього зразу з’явилася кухня,повноцінний Держпостач (продуктів і теплих речей, дров і води), прибиральники, будівельники, тут платяться податки (добровільно!), тут є власна поліція і армія, своя медицина, своя освіта (вільний євроуніверситет), свій шоу-бізнес (точніше, шоу-бізнес вважає за честь виступити на Євромайдані), навіть свої психологи і перукарі.

При цьому з’ясувалося, що все це люди роблять із задоволенням, гордістю, натхненням, старанням і при цьому абсолютно безкоштовно. Ще й самі гроші приносять.

Але влада продовжила грати в гру "якщо я тебе не бачу, значитьтебе немає". І в ніч на 11 грудня знову спробувала розігнати Майдан, а вдень – ще й штурманути Київраду.

Було дуже страшно. Та люди вже звикли читати серед ночі новини і попри непрацюючий громадський транспорт вже за кілька годин на Майдан приїхали тисячі людей. Ці людиприйшли не тому, що треба було йти. А тому, що не могли не йти.

Можна продовжувати цей поверховий літопис до наших днів – Автомайдану, який колоною з сотень машин прямує до Межигірря, відкочує КАМАЗ і автівки ДАІ.

Можна згадувати пікет МВС вже за кілька годин після побиття журналістки Тетяни Чорновол.

Констатувати, що влада перейшла до побиттів не в прямому ефірі, а до акцій залякування в темних місцях, але з обов’язковим фірмовим розбиванням голови. Вони все ще сподіваютьсяз робити "щоб нам неповадно було".

Вони не розуміють, що ми прийдемо знову. Страх – це більше не те, що нас сковує. Це те, що дозволяє не забути владних звірств. В той же час пfлітра позитивних емоцій унікальним чином розширилася – і насамперед це гордість за українців. Адже тільки перелік добрих справ, якими наповнений Євромайдан, може потягнути на повноцінний том Великої енциклопедії.

З облич Євромайдану вже можна створити окрему соціальну мережу. Українці вийшли ЗА Євросоюз, але влада змусила їх стояти також ПРОТИ – проти насильства, садизму, зневаги.

Тепер ми по-новому знаємо, що таке патріотичне щастя. Любов до України – більше не штамп, а одне з наших щоденних сильних переживань: коли спонтанно виконуємо гімн, вивозимо на джипі сміття з Майдану, дізнаємося про дівчину з ДЦП, що працює волонтером на кухні чи про пенсіонерів, які перерахували Євромайдану 10 тисяч гривень.

Коли у нас навертаються сльози від цих зворушливих історій, ми кажемо "Слава Україні". А коли відповідаємо "Героям слава", ми знаємо, хто ці герої. Вони серед нас. Вони дозволили нам відчути себе живими.