Вони всіх нас скалічили

96
8 грудня 2013

В перші дні Євромайдану, коли ми всі боялися силового розгону, я поривалася написати наївну (як тепер розумію) статтю для матерів і дружин міліціонерів та бійців спецпідрозділів. Ну типу щоб вони якось вплинули на синів-чоловіків, щоб ті не були жорстокими.

Але мого мозку не вистачало на щось більше, ніж примітивна фраза "знаю, як нелегко вам живеться". Ну ясно, що я ні чорта не знаю про їхнє життя. Звичайно, можу уявити, як непросто вижити на 4 тисячі гривень зарплати. В гуртожитку. Зустрічаючи щодня традиційну зневагу суспільства. Чуючи слова "менти" і "мусора". Але уявити і знати – це різні речі.

Тоді я ще не знала так чітко, як зараз, що наша країна – це суцільна Врадіївка. Що відчуття безкарності – найбажаніше відчуття людей із спецзасобами. Що 1937-ий рік – не пішов в історію. Він повертається, якщо раптом комусь у владі дуже треба. Або не так. Україна – це Врадіївка і 1937 рік постійно. Просто зараз стало більше інтернету, камер в телефонах і людей, готових щось знімати і викладати в соцмережі.

Завдяки камерам і інтернету ми дізналися, що Беркут і садисти – це синоніми, а не журналістське перебільшення. Що суддя і шлюха – це однокореневі слова. І що кожен з нас будь-якої миті може бути забитий кийками до напівсмерті і обвинувачений в організації масових безпорядків.

Що людину з розкроєним черепом, переломами ребер і ніг можуть привезти з лікарні в суд і тримати там цілий день. Що синя від побоїв людина може падати в присутності телекамер, а суддя не запинаючись читатиме безпідставну ухвалу про арешт. Що діти одного з затриманих можуть спати на лавочці в залі суду, бо мамі нікуди їх подіти, а суддя пройде повз цих сплячих дітей і засудить до арешту на 2 місяці їхнього батька без жодних на те підстав. Що людина 4 дні не бачить після побоїв на одне око, а її оглянули лікарі тільки коли долучилися журналісти, депутати, омбудсмен та іноземні посли.

Історія розгону акцій протесту на Майдані Незалежності 30 листопада, на Банковій 1 грудня і затримання дев’яти людей жахливіша за всі фільми жахів, бачені нами за все наше життя. Звук гумових кийків, якими беркутівці групами били лежачих на землі людей, дівчина, яку за шарф тягнуть по Майдану, залиті кров’ю обличчя і поламана техніка журналістів і на сам кінець сцени тортур затриманих з фразами "Ты живой, бл…? На колени, мразь" - все це не залишається по ту сторону екрану, бо кожен розуміє – на його місці міг бути я.

І що найстрашніше в цій історії? Найстрашніше, що не Янукович розмахував там кийком. Не Янукович ставив ноги на голови затриманим і фотографувався в цій "переможній" позі. Це робили люди, з якими ми щодня їздимо поруч в метро і зустрічаємось в магазинах. Всі психологи, з якими я говорила або які самостійно висловлювалися на цю тему в соцмережах, сходяться в одному – все це дуже важка психологічна травма і для тих, хто бачив це на власні очі чи навіть через екран. У кожного своя психологічна витримка і межа, і навіть ті, хто кажуть, що не здивовані, теж травмовані насправді.

"На жаль, є ситуації, коли те, що трапилося з людиною або є сильнішим за її спроможність абстрагуватися від події, або за своєю суттю знаходиться поза межами психічних можливостей усвідомити, проаналізувати, а отже – почати забувати чи прощати. Найчастіше це трапляється, коли людина стає свідком вбивства, згвалтування, катування, загибелі когось від стрихійого чи техногенного лиха чи теракту, тобто ситуацій, коли ти не можеш допомогти. Те, що ми побачили під час придушення акцій протесту 30 листопада і 1 грудня – такий самий стрес для кожної людини. Хтось помолиться і забуде. Хтось через деякий час забуде під впливом інших важливіших емоційних подій. Але у більшості з нас сформується посттравматична стресова реакція. Це сумно і страшно. Можна спробувати психотерапію. Вона буде тривалою і не для всіх ефективною. Ми повинні розуміти, що вони не лише тих людей побили, вони усіх нас покалічили" – написала мені лікар-психотерапевт, викладач медуніверситету ім.Богомольця Ірина Коваль.

"Те, що сталося – травма для всіх. Тих, хто бачив, чув, дивиться фото чи читає. У нас у всіх зараз уражений центр безпеки. Реакції цього центру – завмерти, сховатися, бігти або битися. Дії з такого стану не приводять до стабільних результатів. У кожної людини є вбудований механізм – бар’єр перед вбивством і насильством.


Чим небезпечні комп’ютерні ігри – вони з кожним пострілом ослаблюють цей бар’єр і дають ілюзію безкарності і багатьох життів. Гормон адреналін накопичується в кожній грі (тренуванні). Якщо його не розрядити – він залишається бомбою всередині і сам вибухає в подібній ситуації. Накопичена напруга знімається з запобіжника. Мозок при цьому взагалі виключений. Тільки напрацьовані тілесні вправи і опора на команди. Часто навіть пам’ять про подію стирається. Даремно оперувати до почуттів і логіки. Діяти так, вибирати саме таку роботу, пов’язану з насильством і залишатися в ній – можуть тільки дуже травматизовані або дуже наркотизовані адреналіном люди. Тому застосовуючи насильство до них, ми викличемо тільки таку ж адреналінову реакцію. Потрібно міняти систему. І потрібно зараз турбуватися про постраждалих. І про свій ресурс. Важливо переводити себе з емоцій до системних дій" – написала на своїй стіні у Фейсбук відомий психолог Світлана Ройз.

Тому я передумала звертатися з чимось до жінок-матерів-родичів беркутівців. Лише хочу нагадати всім один факт не дуже давньої історії. Був такий командир київського Беркуту Дмитро Силяков. У 2004-му році йому добре дісталося від опозиціонерів після провокації під ЦВК перед президентськими виборами – дитячий садок порівняно з нинішніми жахами, але кров і розбиті голови там були. Не людьми в формі, як зараз, а людьми в масках!

Проте розуміючи, що таке кров на вулицях, той полковник Беркуту віддав наказ не вмішуватися, коли опозиціонери били його на очах десятків озброєних бійців. Після Оранжевої революції його звільнили. ВІктор Янукович і пів його уряду, які приїжджали до Силякова в госпіталь і обіцяли його не забути, жодного разу про нього не згадали. Через рік в Силякова не розкрився парашют під час стрибка на аеродромі "Чайка"… Докладніше можна почитати тут.

Це точно доля вашої мрії, панове, які в ніч на 30 листопада віддавали команду "зачищати Майдан аж до Лядських воріт" ну і ще "трохи на Інститутській почистити"?

Важливо переводити себе від емоцій до системних дій, сказала психолог Світлана Ройз. Нам вдалося добитися суду за побиття Ольги Сніцарчук та Влада Соделя. Тітушко і компанія визнали свою вину. Ми маємо зробити ВСЕ, щоб такий же суд відбувся над задіяними 30 листопада і 1 грудня в Києві беркутівцями. Тому нам треба впоратися зі своїми емоціями, але не забувати того, що вони зробили з нашими тілами і душами.



powered by lun.ua