Бізнес на зимовому відпочинку. Як це працює у Польщі?

Я сам для себе вирішив, що моє завдання – пояснити якомога більшій кількості українців, чим Європа і європейці відрізняються від нас. Мені здається, головна відмінність полягає в розумінні, що все залежить тільки від них самих, у повазі до свого, повазі до інших і бажанні робити щось якісне й потрібне, за що платитимуть інші люди.

Маю сподівання на те, що хтось прислухається й зрозуміє, які є першочергові завдання на шляху до Європи, а які можна відкласти на потім.

Поясню власну точку зору на прикладі гірськолижного курорту в Польщі під назвою Бялка Татшанська.

Курорт цікавий тим, що це – місце з розряду "без росіян". Ні для кого не секрет, що європейці при виборі місця відпочинку нерідко ставлять завдання туроператору, "щоб там не було росіян". А оскільки чимало українців поводять себе аналогічно, то термін "без росіян" на курортах – для європейців означає й "без українців".

Тобто, є в Європі такі куточки відпочинку, куди росіян та українців не кличуть. Реклами цих місць українською й, тим більше, російською мовою – ви майже не знайдете.

Приблизно така історія з Бялкою Татшанською.

Траси в Бялці Татшанській

Про це місце я майже випадково дізнався від краківського екскурсовода. Під час розмови обмовився, що взимку планую поїхати в Закопане. Екскурсовод відказав не їхати в Закопане саме через те, що туди масово продають путівки росіянам. Натомість, порадив курорт поряд – Бялка Татшанська.

Ближче до зими ми вирішили скористатися послугами турфірми для бронювання готелю в цьому місці. Однак туроператори відмовили на тій підставі, що вони про таке місце й гадки не мають – натомість пропонували Закопане.

Тоді я сам вирішив забронювати готель через інтернет. Нічого не вийшло – усі готелі були зайняті на новорічні свята.

Але ми не здалися й приїхали сюди "на удачу".

45 хвилин пошуків, і ми знайшли кілька варіантів розміщення. Один із них – проживання в будиночку, триста метрів від підйомника й за помірну ціну. Я ще раз зробив для себе висновок, що бронювання – то послуга не для мене.

Цікаво приїхати на місце, переконатися, що тобі підходить і поселитися. А місце знайдеться завжди, тому що люди є люди: бронюють, а потім скасовують бронювання, хтось хворіє й не їде, ще якісь причини. Місце буде завжди, головне вірити в це, і все буде добре.

Отже, готельчик поряд із підйомником, до самого підйомника веде дорога. Гірськолижні траси підсвічені й вилизані. Черга на підйомник рухається доволі швидко: в одне крісло сідає від трьох до шести людей. Власники готелів винятково ввічливі й доброзичливі, готові допомогти, навіть коли це не входить до їх обов'язків.

У звичайній сільській хаті обладнано промислову кухню – власники готельчика годують своїх гостей двічі на день смачними стравами власного приготування. На кухні працює дві людини, і ці двоє встигають нагодувати 40 гостей.

Середньостатистична вілла у Бялці Татшанській

За цим принципом працює більшість готелів. Тому ресторанів у містечку майже немає. Кожна господа – то водночас і ресторан для постояльців. А ще в цьому маленькому сільському обійсті – як, до речі, і у всіх інших – облаштоване місце для тримання гірськолижного спорядження із сучасною сушкою для взуття. Звичайно ж, є парковка.

Але головне – є бажання власників догодити клієнтам. Усі – і в готелі, і в прокаті, і на підйомнику – працюють із посмішкою. До речі, шестимісний крісельний підйомник не охороняють міліціонери, як це відбувається деінде в Україні.

Ніхто без черги не лізе, гроші міліціонеру за вхід без черги не дає. Воно й зрозуміло – українців чи росіян там майже немає. А ті, що є, поводять себе ввічливо й намагаються бути європейцями.

І справді: який сенс їхати по розбитій дорозі в Славське, коли є чудові польські схили? І шенгенські візи є в більшості тих, кому цікаві гірські лижі. І, що дуже важливо, до самого підйомника можна доїхати на автомобілі, і там є де його припаркувати.

Там високі гори. Однак дорогу до підйомника проклали таку, що будь який автомобіль – не лише розбитий уазик – може добратися до місця призначення.

Пам'ятка архітектури під охороною приватної місцевої фірми

Оце, власне, і відрізняє європейців, у даному випадку поляків, від українців. Вони роблять те, що вміють, роблять це із задоволенням – і це користується попитом.

Так можуть робити й українці. Просто потрібно перестати бути жадібними й перестати експлуатувати дар природи, нічого не вкладаючи в розвиток.

Хто або що, наприклад, заважає прокласти дорогу до чудової гори Тростян?..

Чомусь мені здається, що сума, яку втрачають місцеві жителі від того, що люди їдуть у Польщу, і сума на запчастини для їхніх машин – набагато менша ніж вартість якісного асфальту, прокладеного на гору.

А так виходить, що власники "бобиків", які везуть людей від вокзалу до центрального підйомника Тростяна, гальмують розвиток цього курорту. Адже саме нормальна дорога знищить їхній примітивний бізнес.

Отут і потрібна спільна дія, яка дасть добробут цілому селу. А таким як я – можливість кататися на лижах та сноуборді на своїй улюбленій горі.

Ще й іноземці до нас їздитимуть. Бо Тростян – таки дуже цікава гора. І тим, хто катався на Тростяні з його несподіванками, туманами, різноманітністю доріг і крутизною – можливо, і нудно буде на вилизаних польських курортах.

Поляки з року в рік удосконалюють свою справу, сподіваючись тільки на себе.

Українці в тому ж бізнесі нахабно експлуатують подароване природою, не вкладаючи в розвиток і, не роблячи жодних спільних дій. Кожен за себе.

Як наслідок – немає дороги, немає підйомника, немає нормальних закладів розміщення, немає прибутку.

А раз нічого немає – треба терміново знайти винного. От на пошуку винного українці й зосереджуються.

А жаль...

Олександр Івахнюк, спеціально для УП.Життя