Стокгольмський синдром

35
31 січня 2014

Сьогодні зранку від холоду не змогла завести машину. Драматизм ситуації полягав у тому, що це мав бути перший день за останні два місяці, коли б ми мали вчасно прибути до садка, а отже, діти не виспалися і невблаганно ревли на два голоси у холодній машині.

Довелося, поки чекали на таксі, грітися у гастрономі під нашим будинком. Там же, перед початком свого робочого дня, грілися й тітушки. Тільки ми в черзі за чупа-чупсами стояли, а вони за горілкою.

Продавщиці в нас ті ще жіночки старої закалки, самі не проти тітушок потролити. На що тітушки спробували навіть вдатися до захисту своїх прав: "А дайте мнє жалабную кнігу!"  Відтак передумали, бо побачили на прилавку мочені яблука:

- О, яблочькі. Дайте одін.

– Яблоко – одно. Оно срєднєго рода! - коли треба, наші тьоті і в філологів перекваліфікуються.

- А он нє рускій! - реготнув натовп, після чого, доволі, до речі, культурно попросивши нас із дітьми відійти від пакувального столика, продовжили дискусію про національну ідентичність, розливаючи горілку пластиковими келішками.

На годиннику за двадцять дев’ята. "Пацани, давайте, врємя ідьот!" - очевидно, встигнути "на роботу" в Маріїнський треба до 9-ти, бо "прохідна" закриється.

Діти весь цей час дядьків спостерігали зацікавлено і на моє пошепки сказане: "Оце тітушки!" твердо відповіли, що ні.

Видно, не так вони собі цих мітичних істот уявляли. Діти – вони взагалі такі, нічого не бояться, мало чому дивуються.

А от у мене, хоч я ні слова й не промовила, видно, на лиці було написано більше, ніж треба. Чи, принаймні, достатньо, щоби хоч в одного з дядьків (зрештою, що там, на вигляд більш інтелігентного за решту), пробудити чи то сором, чи то заспану власну гідність.

"Дєвушка, - звернувся він до мене, коли вони усі вже виходили, - ви ізвінітє нас. І нє падумайтє, ми нє такіє…"

Чи варто зауважити, що я весь час голосно з дітьми говорю українською, а на куртці у мене жовто-синя стрічка?..

Отже, це таки був меседж Антимайдану до Майдану.

Я усміхнулася йому у відповідь, але не встигла сказати, що головне – це аби вони самі це розуміли, які вони насправді.

Бо якщо я і засуджую за щось тих чергових у парку людей, то явно не за те, що при мінус 24 вони зігріваються зранку алкоголем. Їх просто не гріє жодна мрія, жодна підтримка близьких за духом людей, жодна щира, добровільна допомога, жодна солідарність, жодна віра в те, що треба стояти до кінця, аби здобути перемогу.

Я не засуджую їх. Але щиро бажаю їм ввімкнути деколи бодай трошечки опору у власній голові, якщо вже не виходить у серці.

Так – багато хто з них заручник обставин, що приїхав на Антимайдан не так за гроші, як під страхом втрати роботи за півтори тисячі в якому-небудь Краматорську, а дома ж і діти, і кредити. Я справді глибоко співстраждаю.

Але ж як пояснити цим заручникам обставин, що у них, як наслідок небажання змінити свою погану ситуацію, розвинувся стокгольмський синдром?..



powered by lun.ua