Уявіть, що ви – українець

Джерело статті blogs.mediapart.fr, Переклад Ірини Славінської

Уявіть абсолютно пересічне життя в країні, що її мешканці з покоління в покоління зазнають глибоких криз, і ці кризи трапляються так часто, що ви вже якось звикли з цим жити. Тому що, попри кризу, життя для того, щоб жити.

Уявіть прекрасну країну – з горами, лісами, полями, теплим морем, помірним кліматом, з особливо родючою землею, про яку бабуся колись розповідала, що досить увіткнути в цю землю палицю – і вона зацвіте.

Дуже легко пишатися своєю країною, якщо ви – українець. Легко пишатися, відчуваючи водночас на власній шкурі біль за всіх тих, кого протягом минулих століть переслідували та ображали. Постійні зміни кордонів, анексії, захоплення, окупація – все це рухало населення від одного режиму до іншого, від однієї мови до іншої. Мільйони селян зазнали штучно організованого совєтською владою голоду.

Під час другої світової війни – нестерпно неоднозначний момент, коли потрібно було вибирати між двома лихами, а для декого - вибирати між двома монстрами. Чорнобильська катастрофа в кількох десятках кілометрів від української столиці, брехня влади, пріоритетом якої був аж ніяк не захист громадян. Економічний обвал у 1990-х роках, що виштовхнув багатьох громадян поза межі бідності, що збагатив кількох інших громадян. Втрачена нагода оновлення після Помаранчевої революції, лідери якої виявилися не кращими за своїх попередників.

Якщо ви – українець, який носить за плечима всю цю історію, то ви пишаєтеся, перш за все, тим, що вижили. Іноді це жорстока гордість, яку супроводжує пошук ворогів, винних за всі нещастя країни. Ультра-праві націоналісти – з числа тих, хто одержимі порпанням у минулому в пошуках винних, з тих, хто вороже ставиться до російського сусіда, від якого вони не чекають нічого, крім біди. Варто зауважити, що цей сусіда робить усе для підтвердження думки про власну ворожість. Цей націоналізм не стосується викликів сучасності – таким націоналістам байдужа глобалізація чи імміграція, вони хворіють минулим своєї країни.

Для українців, які виросли в східних областях України, совєтська історія – це їхня історія, від якої вони не готові відмовитися, попри болісні спогади, як-то сталінські репресії, що були особливо жорстокими в східній частині країни. Для них Росія – це сусіда-двоюрідний брат, у якого не таке вже й страхітливе обличчя. І вибір робити складно.

Але, незалежно від того, чи ви мешкаєте в західних або східних областях України, якщо ви – українець, то ви в жодному разі не вірите політикам. Вибори, владні інституції, політичні розколи – це все є чимось таким, що вас абсолютно не стосується, так само, як не стосувалися ані ваших батьків, ані ваших дідусів і бабусь.

У Франції так само – скажете ви? Не зовсім. У Франції ми жаліємось на хвороби політичного життя, припускаючи водночас, що теоретично існує справна політична система. Для українця – як і для росіянина – політика не може бути на службі в населення, тобто добрим політиком є той, хто робить найменше лиха, не надто втручаючись у життя громадян.

А все через те, що ви, я нагадаю, маєте жити своє життя, робити свою роботу, будувати свій дім, виховувати дітей, дбати про родину, а також мати миті радості. Найбільше вам би хотілося, щоб вас залишили в спокої, давши жити своїм життям, і щоби його не перевернуло жодне нове безумство політичної влади.

Ви подорожували, особливо часто – в Європі. А якщо і не подорожували, то поруч є телевізор, який може розповісти на вушко, що можна жити інакше. Ви бачите, як у детективах поліцейські допомагають геть пересічним людям, і мимоволі порівнюєте їх із ментами, що вимагають грошей на кожному кілометрі траси.

Ваша дитина дивиться серіал, де студентка може сказати: "Мені вдалося! Я таки отримала диплом!", а ви в цей час рахуєте набиті купюрами конверти, які треба вкладати в кишені деканів. Вашу стару маму відмовляються лікувати, бо у вас нема грошей. Вам потрібно усім позолотити всі ручки, аби відкрити власну справу.

Вам натякають, що не про все варто писати, якщо ви працюєте журналістом. Ви знаєте прейскурант хабарів, якщо ви працюєте депутатом. Ви бачите, як міста наповнюють "лексуси", "порше" та "бмв", а ще ви бачите очі чоловіків і жінок, які з них виходять. Загальний клімат стає задушливим, а щоденне життя – нестерпним, бо його зв’язують пута корупції та цинізму.

І одного дня падає остання крапля. Це не випадково день, коли президент відмовився підписувати угоду про Асоціацію з ЄС. Цей підпис, звісно, нічого би не змінив у вашому житті, але ця відмова для вас означає, що ніхто нічого не робитиме для того, щоби наше життя було більш схожим на життя європейців.

В цей день ті, хто це зрозумів, вийшли на Майдан. Наступного дня до них приєдналися всі ті, кого вже давно все дістало, бракувало тільки приводу.

Чорнороби та інтелектуали, ліберали та ультра-націоналісти, підприємці та чиновники поєдналися та співіснують на Майдані – їх тримає купи проста теза: в нас красива країна, ми її любимо, ми її громадяни, і ми маємо свої вимоги, бо актуальна влада перегнула палицю та має піти.

Піти – як? І хто її замінить? З яким проектом? У Майдану відповідей немає, їх і не може бути – недовіра до політики настільки сильна. Майдан дозволяє певній кількості людей представляти себе, але без великої охоти, тож легко проганяє одних, щоб делегувати представництво іншим.

Уявіть, що ви – українець, і що ви вже декілька тижнів живете в наметовому містечку в центрі Києва – ви ночуєте в палатці або ж регулярно ходите чергувати на барикадах. Ви ділили з ближнім випадкові перекуси, цілими ночами слухали мітинги, співали, стояли в охороні, відповідали на запитання журналістів. Ви все більше переконані в тому, що представляєте український народ, і ви все більш впевнені в головній вашій думці – треба міняти владу. Люди, яких ви представляєте, час, протягом якого ви тут стоїте – все це переконує вас у тому, що ваш протест має право бути почутий.

Але у відповідь – радіотиша.

Найбільш дивним – і найменш згадуваним – виміром українського протесту є неймовірна мовчанка влади, що протягом більш, ніж двох місяців робить вигляд, ніби в Києві нічого не відбувається, а якщо і відбувається, то воно не варте реакції. Януковича не зачепили ні народна воля, ні соціальна проблема, про яку говорить протест.

Майдан довго й терпляче чекав. В цей самий час влада чекала, поки протестувальники втомляться та підуть, бо зима, і всім так хочеться повернутися додому, повернутись до роботи.

Але замість цього людьми опанував гнів та нетерплячість. Протягом останніх тижнів було видно, що Майдан мілітаризується: спочатку декілька групок чоловіків ходили шеренгами, потім поділилися на "сотні", потім з’явилася "сотня" жіноча, згодом – уніформи та базове спорядження. Комендант наметового містечка поступово перетворився на коменданта озброєних сил, який намагається стримати хвилю насильства та каналізувати енергію в тренування. Офіційно армія Майдану – це армія оборони. І вона була армією оборони доти, доки могла.

Якщо ви – молодий українець, що спить у палатці протягом ось уже кількох місяців, то рано чи пізно прийде той день, коли вам захочеться зробити щось таке, що влада помітить, відтак нарешті зрозуміє, що ви щось намагаєтеся їй сказати. І тому ви берете в руки якусь випадкову зброю та починаєте діяти.

Озброєні банди, інфільтровані неонацистами? Та ну. Більш і менш молоді люди різного штибу – в тому числі й ультра-націоналісти – після місяців самоконтролю дали вибухнути своїй злості. За ними – пані та панове Маленькі Українці, трохи старші, менш підготовлені, але готові підтримати боротьбу, чим можуть. З часів совєтської доби народні виступи в Україні ніколи не були насильно придушені. Майдан перетворив ступор – на гнів.

Якщо ви – звичайний українець, то вам хочеться повернутися до буденного життя. Але як?

Про автора. Анна Колен Лебедев - доктор політичної соціології, спів-очільниця франко-білоруського Центру європейських студій (Мінськ), дослідниця CERCEC (Центру дослідження Росії, Кавказу та Центральної Європи). Авторка книжок, присвячених дослідженням рухів солдатських матерів: "Le cœur politique des mères" (видавництво EHESS) та "Les petits soldats : le combat des mères russes" (разом із Валентиною Мельниковою, видавництво Bayard)