Насилля в Україні: просто в нас на очах

70
2 лютого 2014

Ця стаття відомого письменника та публіциста Мартіна Поллака була опублікована у центральній австрійській газеті DER STANDARD 31 січня 2014 року.

"Українська правда. Життя" подає переклад публікації, зроблений Христиною Назаркевич. Стаття публікується з дозволу автора.

На що ми ще чекаємо? Чим ми можемо допомогти? Такі питання ставить собі письменник Мартін Поллак, побачивши цими днями на відео свого приятеля Юрія Андруховича на київському Майдані. 

"Там гинуть люди. На що ми ще чекаємо?" -- такий заголовок дає відкритому листові до очільників своєї країни польський поет і есеїст Томаш Ружицький, спостерігаючи за драматичними подіями в Україні. "Шкала насилля, зневажання людської гідності та громадянських свобод, якими послуговується сьогоднішній політичний режим в Україні, є неприпустимим скандалом, попранням європейських цінностей, якими ми пишаємося", - стоїть у листі, в якому Ружицький вимагає політичних санкцій до режиму в Україні.

Томаш Ружицький приятелює з українським письменником Юрієм Андруховичем, одним з визначних інтелектуалів протестного руху в Україні, якого глибоко шанують і на Заході. Я також приятелюю з Юрієм. Уже багато років. Ми часто зустрічалися: в Україні і в Польщі, в Німеччині й Австрії. 

Що ми можемо зробити? Як нам допомогти? Я ставлю собі ці запитання, коли бачу цими днями свого приятеля Юрія Андруховича на фотографіях і на відео, бачу його на Євромайдані з червоним шаликом на шиї. Видно, що він змерз, він виснажений і розгніваний. Проте в жодному разі не заляканий, не опускає рук. Він знає, що поставлено на карту.

"Режим Януковича злочинний, бандитський. Але українці – то не нація, яку можна безкарно зневажати. … Ми добиваємося сьогодні усього, ми не маємо права на слабинку, ідеться дійсно про наше життя", - сказав Юрій нещодавно в інтерв’ю польському журналістові.

Ставка така висока, як ще ніколи досі в найновішій історії України. Ідеться про право жити в правді, цитуючи висловлення чеського письменника й президента Вацлава Гавела. Йдеться про людську гідність. І просто про людське життя. В буквальному розумінні. Я усвідомлюю це, переглядаючи відеоролик, на який натрапив нещодавно на інтернет-сайті польської щоденної газети Gazeta Wyborcza.

Нестерпні кадри
Він показує, як беркутівці змушують якогось чоловіка роздягнутися донага, а тоді принижують і катують його. Серед білого дня. На крижаному холоді. В центрі Києва. "Увага! Відео містить матеріал, який можуть оглядати тільки дорослі!" - написано на стрічці, яка з’являється перед тим, як вмикається відео. Пересторога не перебільшена. Ці кадри нестерпні.

Одягнені в чорний одяг чоловіки в шоломах і з кийками оточили голого чоловіка, вони виглядають, немов мутанти якоїсь звироднілої позаземної сили з фантастичного фільму. І лише сірий водомет позаду і голий, в самих лише шкарпетках чоловік свідчать, що перед нами – не сцена з фільму, а реальні події. І відбувається це тепер у Європі. Просто в нас на очах.

Цей чоловік – це 34-річний Михайло Гаврилюк, єдиним злочином якого було бажання винести пораненого демонстранта в безпечніше місце. Тут його і загребли садисти в уніформах. Чи їхні дії продиктовані задоволенням від знущань чи наказом згори? Гаврилюк принаймні залишився живий. А Юрія Вербицького вони замордували. 51-річного сейсмолога зі Львова поранили 21 січня під час протистояння з силовиками МВС.

Опозиційний активіст Ігор Луценко доставив його до київської лікарні. Майже відразу бойовики в масках і в цивільному одязі викрали обох з лікарні і відвезли в ліс під Києвом. Там їх змусили роздягнутися. І почали катувати. Луценко вижив. Вербицький – ні. 22 січня мешканець села Гнідин знайшов тіло Вербицького зі слідами тортур. На похороні Вербицького мер Львова сказав: "Його убили, тому що він не захотів бути рабом".

Що можемо в цій ситуації робити ми? Мабуть, немає сенсу їхати в Україну і ставати поруч з Юрієм Андруховичем та його друзями, щоб так засвідчити свою солідарність. Чи, може, саме це ми й повинні зробити? Не знаю, я не знаю, як краще. Знаю тільки, що ми не можемо мовчки спостерігати за всім.

Вербицький був не першим убитим. Ще пару демонстрантів загинуло від влучних пострілів. Точна кількість жертв невідома, близько десяти демонстрантів вважаються зниклими безвісти, декого, як Вербицького, викрали з лікарні. І можливо за якийсь час їхні тіла десь знайдуться. В таких речах український режим має досвід.

У вересні 2000 року – тоді ще при владі був не Янукович, а Леонід Кучма, правління якого також можна назвати авторитарним – невідомі викрали й убили журналіста Георгія Ґонґадзе, який критикував владу. Його вбивці ніколи не постали перед судом, а процес проти Кучми, імовірного ляльковода тих подій, припинили.

Помаранчева революція, яка відбувалася десять років тому, була радісною, грайливою, поетичною, то був веселий карнавал свободи. Євромайдан – інакший. Центр Києва, в якому відбуваються протести, нагадує похмуру, застиглу фортецю, оточену зусібіч чорними шеренгами ворога, озброєними сльозогінним газом, світлошумовими гранатами, водометами, гумовими кулями і картеччю. Захисники відповідають на цю амуніцію хіба своєю хоробрістю і рішучістю. І надією на допомогу Європи, вільного світу, надією, яка слабне з дня на день. Хоча проблиски світла все ж мерехтять.

"Не можемо відвернутися від України. Авторитарні сили в Києві повинні почути, що за репресивну політику і нехтування європейських прагнень народу їм доведеться заплатити високу ціну", – це слова з опублікованого нещодавно відкритого листа визнаних інтелектуалів міжнародної спільноти, серед яких американський історик і прекрасний знавець України Тімоті Снайдер, польський письменник Анджей Стасюк та директор німецької фундації імені Роберта Боша Йоахім Роґаль.

Проте чи вистачить голосів інтелектуалів? Чи не лунають вони в порожнечу? Чи не потрібно потужніших сигналів, передусім з політичного боку? Я не про інтервенцію, в якій би то не було формі, але Європа зобов’язана щось придумати. Ми не можемо покинути наших приятелів у біді. 

Ми в теплій, ситій Європі
На що ми ще чекаємо? На те, що загине ще більша кількість людей, загине тільки за те, що скористалася своїм людським правом протестувати проти свавілля режиму? На те, що долею інших українських інтелектуалів стане те, що трапилося з Вербицьким? Юрія Андруховича? Поета Остапа Сливинського? Письменника Тараса Прохаська, який нещодавно у своєму розумному коментарі "Війна і ненависть" поскаржився на те, що в теперішньому протистоянні прориваються акумульовані протягом тривалого часу почуття взаємної ненависті проросійського Сходу і антиросійського Заходу, початок яких губиться в далекій історії?

Наскільки добрим захистом може бути ім’я, відоме і Заходові? А може, навпаки, саме цей факт притягатиме злобу санкціонованих державою бойовиків? Декілька днів тому я отримав мейла зі Львова, від перекладачки німецької літератури, з якою приятелюю. Часом вона надсилає мені інформації про свій край. Вона написала, що їде зі своїм сином до Києва. В мене не було слів, я хотів написати, будь ласка, не їдьте, залишайтеся вдома. Не можна ризикувати своїм життям і життям сина.

Проте чи маю я на це право? Чи справді ми тут, у теплій, ситій, безпечній Європі стали настільки інертними й боязкими, що в розпачі сплескуємо руками, уявивши собі жінку, яка наважується, взявши сина, поїхати в саме серце холодного мороку, тоді як вона сама бачить у цьому свій природній обов’язок?

Я навіть не знаю, чи добре називати тут ім’я цієї перекладачки. Можливо, це їй зашкодить? Можливо, всюди вже сидять агенти, які складають списки з таких імен, щоб викликати згодом цих людей на допити, можливо ув’язнювати? Та й чи потрібні взагалі якісь агенти, можливо вистачить всього лиш комп’ютерної програми, отриманої від путінської влади, яка має добрий досвід у таких речах? Чи це справжні побоювання чи, може, то вже почалася паранойя?

Путінська Росія стурбовано дивиться на Київ, віддані режимові мас-медія дзвенять шаблями і кайданами, нагадуючи, що економічно Україна залежить від старшого брата. Не треба забувати, каже Андрухович, що недавно Кремль поставив Януковича під сильний тиск, адже Москва боїться, що Україна таки уникне запланованого євразійського союзу. Путін, мовляв, дав зрозуміти молодшому братові, що очікує від нього стовідсоткової покірності, бо інакше, мовляв, український президент пожалкує.

"Я навіть не виключаю, - каже Андрухович, - що Янукович боїться за своє фізичне знищення". З іншого боку, в Путіна зараз інші проблеми – він намагається не затьмарити Олімпійські ігри в Сочі. Побоїще в Києві, співвідповідальність за яке світова громадськість поклала б і на нього, йому зараз ні до чого.

Все домисли
Звичайно, все це – лише домисли. Можливо, для стурбованості немає підстав. Режим уже просигналізував готовність піти на певні поступки, скасовано нещодавно ухвалені антидемократичні закони, оголосив про відставку прем’єр-міністр Азаров, ненависна постать, яка служила символом репресій, разом з ним піде у відставку весь уряд. Чи це свідчить про справжні зміни чи є не більше, ніж дешевим розведенням наївних?

Можливо це – не більше, ніж тактичні маневри, за допомогою яких Янукович має намір перемогти? Коли у 2004 році вибухнула Помаранчева революція, Янукович сказав: "Нас із влади не видавиш". А за якийсь час його не стало.

Цього Путін Україні не зміг вибачити й досі. Він сприйняв перемогу Помаранчевої революції як образу власної персони. З 2010 року Янукович знову при владі, відтоді він зробив усе для зміцнення своєї позиції, щоб у жодному разі не допустити повторної втрати влади. Ще однієї поразки московський патрон йому б не вибачив. 

Московський патрон
Те, що ми сьогодні бачимо в Україні, заявив нещодавно редактор польської Gazeta Wyborcza Адам Міхнік, ветеран польського дисидентського руху і близький друг Вацлава Гавела, "є позбавленням легітимності режиму Януковича, опорою, спонсором і захисником якого є режим Путіна". І як усе закінчиться, того поки що не годен сказати ніхто. 

Багато що залежатиме від того, чи почне нарешті діяти об’єднана Європа. Енергійно діяти. Досі Європа утримувалася від дій. Брюссель пригрозив пальцем Януковичу і всій його кримінальній банді, за наказом якої людей катують і убивають. Тільки й усього. Я не надто уявляю собі, що можуть зробити політики: ввести санкції? Очолити протести? Але я знаю, що не можна затріскувати двері перед українцями, які з надією дивляться на Європу, до якої врешті-решт належать, не можна залишати їх сам на сам з долею.

Це, зрештою, не в наших інтересах. 

Польський автор Анджей Стасюк, давній друг Юрія Андруховича, Тараса Прохаська та інших, нещодавно розкритикував позицію своєї країни, яка, на його думку, мала би більше зробити для України: "Навіть моя країна — така проукраїнська і схильна до участі в чужих повстаннях і революціях — очікує, дивиться, спостерігає. Ніби ці кілька шенгенських років привчили нас до холоднокровності й обережності".

І це при тому, що Польща – активніша за будь-яку іншу європейську країну, польські політики висловлюються про ситуацію, польські засоби масової інформації докладно інформують про події, польські журналісти ризикують буквально своїм життям, щоб повідомляти про найгарячіші події. Решта Європи, натомість, а насамперед Австрія, стоїть заціпенівши від жаху і, як видається, нічого так сильно не боїться, як того, що в Україні дійсно може вибухнути революція. А хіба вона ще не почалася?

"Це революція. І вона відкриває цілком нові перспективи для Росії", - сказав Адам Міхнік нещодавно під час однієї теледискусії в Польщі. Протести вже давно охопили численні західноукраїнські міста, тим самим обезголовивши керівництво у Києві. Ми це в себе на Заході зустрічаємо не надто прихильно. Головне – щоб не було безпорядків. Щоб не було заворушень. Тільки не зараз! Навіщо нам драматичний сценарій, тим паче напередодні Сочі, де наші лижники врешті повинні здобути перемогу, і на заваді їм не можуть стати цілком зайві втручання в політику. Перемога під оплески вічно усміхненого федерального канцлера.

Та події не зважають на такі тонкощі. З перспективи київського Євромайдану Сочі – це просто невеликий пункт на краю Європи, а зимові Олімпійські ігри не мають жодного значення, порівняно з тим, за що відбуваються бої в Києві.

Йдеться про Європу
Цього року я втретє (і востаннє) є куратором спеціальної програми на книжковому ярмарку в Ляйпцигу "Транзит. Література з Польщі, України і Білорусі". Ще задовго до подій у Києві ми запланували дискусію про протестні рухи, які є важливим чинником у розвитку здатного функціонувати громадянського суспільства. Ця теза має зараз драматичне підтвердження на Євромайдані. Цього разу ми не знаємо, хто саме приїде з України. І чи взагалі хтось зможе приїхати?

Одна з потенційних учасниць дискусії написала недавно: "Правдою є те, що кожен з нас може завтра опинитися на п’ятнадцять років у в’язниці". "Українські чиновники не вступають в дискусії, вони брешуть, вони стріляють і викрадають журналістів, активістів і студентів з вулиць і з лікарень. Дуже важко планувати щось навіть на завтра. Ніхто не зможе сказати, що буде завтра". 

У Білорусі теж уважно стежать за подіями в Україні. Режим Лукашенка применшує їх значення, цитуючи переважно українського міністра внутрішніх справ. Але опозиція пов’язує з Євромайданом великі сподівання. "Перемога Майдану, - каже Ригор Кастусьов, один з лідерів білоруської опозиції, - означала би, що Україна почне рухатися в бік Європи, а це, в свою чергу, зміцнило б європейські тенденції в Білорусі. Натомість поразка означатиме ще тіснішу співпрацю з Москвою, а для нас – посилення тиску з боку Кремля. Тому ми підтримуємо Майдан". 

На Євромайдані визначається не тільки доля України. Там йдеться про Європу. Про душу Європи, яка не закінчується на шенгенському кордоні.

Мартін Поллак, нар. 1944, вивчав славістику та східноєвропейську історію. Від 1987 до 1998 був редактором журналу "Шпіґель" у Варшаві і Відні. Сьогодні мешкає як письменник і літературний перекладач у Відні та у Боксдорфі (Бурґенланд). У 2011 році отримав Ляйпцизьку книжкову премію Європейського порозуміння, а у 2012 році – премію імені Станіслава Вінценза.

powered by lun.ua