Перемоги не буде
Якщо після Голокосту неможлива поезія, то після 18 лютого неможлива перемога.
Перемога була б, якби ми не обрали в президенти злочинця. Якби ми б доклали всіх зусиль, щоб його позбутися. Якби ми не забили.
Люди, які ходили під кулями, які втратили на Майдані друзів, які ходять по Києву зараз, знають, про що я. Це не перемога. Більше того - перемоги не буде.
Не буде кінематографічного кадру, коли в повітря злітають шапки, на перони прибувають потяги з переможцями, їм вручають квіти і стрічають оплесками, всі цілуються і плачуть, і переможно кричать "Урррааааа!".
Не буде моменту, коли ми з полегшеним видихом обіпремося на спинку крісла, відведемо погляд від монітора, вимкнемо громадське і підемо жити далі. Не буде "жити далі".
Не буде нікого, кому ми вручимо безвідсотковий кредит довіри на 5 років, і займемося своїми справами. Не буде більше "своїх справ".
Буде світло, буде зміна, буде легше дихатися. Але все це - з приміткою* десь у нижньому лівому куточку свідомості, що там, де є загиблі, переможців немає. З фоновою готовністю нам своє робить. Люструвати владу, захищати постраждалих, карати винних, ставити під сумнів кожного політика, завищувати свої очікування, посилювати контроль, вести діалог. Продовжувати і вводити Майдан у життя.
Перемоги не буде, якщо перемогти означає розслабитися і забути. Бо це те, що ми робили завжди - забували.
За іронією долі, все починалося з нашого бажання бути європейцями. За іронією долі, нас від європейців відрізняла (серед всього іншого) така неєвропейська риса, як забування. Неможливість вибудувати єдину лінію історичної пам’яті, переривання і забування наших досвідів. Ті, хто погано засвоює уроки історії, залишаються на другий курс. Тим, хто марнує шанс стати європейцем, історія надає такий шанс ще раз. Раніше якось обходилося. Цього разу ціна нашого неуцтва виявилася аж надто високою.
Це не перемога, це просто шанс. Ще один. Усе, що сталося, має залишитися у нашій пам’яті. Тепер (міцно схрещую пальці), тепер вже назавжди. І стати приміткою*, зарубкою більше ніколи, ніколи такого не допустити. Страшно ж не те, що іншого шансу не буде. Просто ще один такий шанс ми не переживемо.