Модерний міф України

44
14 березня 2014

Прагнення свободи – дивовижна штука. Воно може народжуватися з чистої ганьби.

Починаючи з 2010 року, Україна переживала приниження Януковичем як фактом власної історії. Від його влади віяло злочинною карикатурністю. Ця ганьба супроводжувалася вихолощенням усіх можливих сенсів, загрожувала крахом самої мови, що в атмосфері загальнодержавної імітації перестала відображати живу реальність.

Іще на початку листопада 2013-го життя в Україні здавалося містечковим фарсом. Однак останні місяці воно детонує сильніше, ніж давньогрецька трагедія.

У 2014 році ми спричинили нову історичну фазу, стали геополітичною віссю, тимчасовим "пупом землі". А найважливіше, що це час творення сучасного міфу України – міфу як основи національного самопізнання.

Наш міф до болю простий і будується довкола образу людини, що бореться за свободу і перемагає. Нехай на цій архетипній матриці стоїть половина голлівудської продукції, але Україна у той споконвічний сюжет внесла свою унікальну варіацію. Більшого і не треба.

Досі, за відсутності такого модерного міфу, українці були змушені хапатися то за героїку  Київської Русі, то за фіговий листок козацької звитяги, то за стоїцизм бандерівського підпілля. Хоча збуджувати національну гордість молодої генерації дискурсом пращурів було дедалі складніше.

У Росії аналогічна проблема призвела до нагнітання фальшивого пафосу навколо "великої вітчизняної". День перемоги там святкують надмірно, при цьому замовчуючи правду про війну і вирішальні ініціативи Сталіна в ній. У підсумку "переможці над фашизмом" проспали ту межу, за якою політика Кремля у ХХІ столітті стала рафіновано фашистською.

Домінанта совєцького міфу зумовила в Росії тоталітарний реваншизм, а потім і психологічне виправдання путінського вторгнення в Крим. Здається, власну ганьбу росіяни в своїй загальній масі ще не усвідомили, але це неминуче станеться.

Путін приречений, тому що ув’язнив себе в архаїчній ідейній парадигмі. Він від початку свого правління намагався зґвалтувати історію, пустити її навспак. Символічним актом стало повернення гімну СРСР: путінська Росія увійшла в третє тисячоліття, насвистуючи "Союз нєрушимий".

За протухлою символікою в РФ повернулося тотальне безправ’я та вічний пошук зовнішнього ворога – логіка сталінізму нічого іншого й не передбачає.

Зародження модерного українського міфу стало головним викликом ретроградній міфології Кремля. Тому кремлівський чекіст інстинктивно схопився за зброю. Може здаватися, що нинішнім "збиранням земель" він грає на випередження, цементує російське суспільство з допомогою страху, ксенофобії і мракобісся, відлякуючи Захід із його цивілізаційними рецептами.

Насправді все це більше нагадує кривавий танець півня без голови. Виглядає страшно, але довго не триватиме. Гадаю, історія може не мати чіткої логіки, зате в неї є естетика. Путін неестетичний, як і міфологія, якою він орудує. Щойно у Росії прокинеться масовий сором – йому кінець.

Україні ж належить зміцнювати свій новий міф, водночас повертаючи мові втрачені сенси. На наших очах почали невблаганно збуватися тексти національного гімну і Шевченкового "Заповіту".

Опиратися цьому безглуздо і неможливо. Нація, створена зі слова, навряд чи може уникнути його остаточної і переможної матеріалізації. 

powered by lun.ua