Окупанти і колаборанти

60
24 березня 2014

Мій батько – колабораціоніст. І моя мама, виходить, колабораціоністка. А ми з дітьми просто зараз, прошу занести до справи, плануємо злочин. Бо інакше на моїй землі всохне інжир і виноградна лоза.

А якщо серйозно, я не розумію. У нас війна, земля, де я народилась і виросла, без якої не можу себе уявити, окупована. Я була там в останні дні перед "референдумом" і можу засвідчити, що далеко не всі, хто живе в Криму, радо вітають окупантів.

І ще одне: далеко не всі, хто не вітає – готові пакувати валізи, кидати свою землю напризволяще і ставати біженцями. Я правильно зрозуміла, що ці люди автоматично перетворюються на колаборантів? Тобто Україна, аби не відставати від Росії, наносить їм удар в спину?

Роз’ясніть мені, будь ласка, проти кого і на користь кого спрямовний "Закон про тимчасово окуповані території" – принаймні в тому вигляді, що був проголосований у першому читанні? Він зашкодить Росії? Яким чином? Росія і без того впевнено крокує до міжнародної ізоляції. Зашкодить малювати Крим на картах як російську територію? Перепрошую, є карти – а є живі люди.

Будемо відверті: на території Криму цей закон не діятиме і нікого не захистить. Справжні колаборанти, а також росіяни, які без проблем потраплятимуть до Криму через Керченську протоку, сміятимуться над цим законом, як і кримські можновладці, соліруючи на місцевому і російському телебаченні, сміються, що їх оголошено в розшук.

Нерухомість і майно можна захистити – чи не захистити – парканом, запорами або власною присутністю, але вже точно не законом, який на цій території не діє. Притягнути до відповідальності за ним Російську Федерацію можна буде хіба що на умовному нюрнберзькому процесі, вже після того, як Крим перестане бути "тимчасово окупованим". Особисто я в це вірю – але коли?

Та вже сьогодні цей закон вдарить, і дуже боляче, по людях, які живуть у Криму і мають міцні зв’язки з материковою Україною. По тих, у кого на материку – батьки або діти. Бо діятиме він саме на українській території.

Два мільйони кримських колаборантів не посадять до в’язниці, але вони не зможуть побачитися зі своїми родичами, переказати гроші дітям, які вчаться в Києві, або, навпаки, прийняти гостей чи отримати родинну допомогу. Два мільйони автоматично стають злочинцями для України – якщо не схочуть кидати все і втікати зі своєї землі.

Моє покоління читало в дитинстві дуже багато книжок про війну. З тих книжок у мене склалося уявлення, що люди, які пережили окупацію – герої. Навіть ті, хто не вступав до підпільних організацій, не підривав поїзди і не пробивав шини німецьким мотоциклам, а просто вижив, виростив дітей і не дав загинути своїй землі.

Нікому не випало на долю стільки випробувань, як їм. Я була страшенно здивована й обурена, коли вже дорослою дізналася, що перебування на окупованій території у Радянському Союзі вважалося злочином і зрадою, і навіть наявність родичів, які там були, ставило пляму в анкету. Моя бабуся, до речі, пережила війну саме в окупованій Україні, друга – у блокадному Ленінграді. Я завжди співчувала цим людям і поважала їх аж ніяк не менше, ніж тих, кому пощастило вчасно поїхати в евакуацію.

Під час тієї війни на тій самій території, що окупована і зараз, у селищі Старий Крим під Феодосією жила жінка, яка не могла і не схотіла поїхати звідти – бо саме тут вони з чоловіком знайшли свою справжню батьківщину, вигадали її удвох, прекрасну і фантастичну країну з кримським корінням. Саме тут її чоловік помер, і вона вважала, що це важливо – зберегти його пам’ять і його дім. Ця жінка була колабораціоністкою, та ще й якою: вона працювала в газеті, котру видавав окупаційний режим – коректором. Їй потім цього не пробачили. Її звали Ніна Миколаївна Грін.

Це чудово, що у Львові приймають кримських біженців, що країна нарешті, краще пізно, ніж ніколи, почала відчувати себе єдиною. Але, зрозумійте, кримчанин не може довго жити у Львові, я знаю, про що кажу, я намагалася свого часу.

У Львові можна досконало вивчити українську мову, милуватися архітектурою і насолоджуватися кав’ярнями – але для людини, яка звикла щодня бачити море, там занадто вузькі вулички, зависокі стіни і клаустрофобно не вистачає повітря.

Людей, які залишаються в Криму, незважаючи ні на що, я розумію. Ця окупація зовсім не схожа на ту, попередню, у Другу Світову. Там і справді зараз тихо і майже спокійно, не стріляють і весна. І ще можна сподіватися на те, що все обійдеться – а хіба ми не сподіваємося на те саме всією країною? Хіба ми хочемо, щоб почалася "гаряча" війна з численними людськими жертвами: чи в Криму, чи на Сході, чи біля дніпровських берегів?

Цим людям роздадуть російські паспорти, і вони візьмуть, аби не наражатися на адресну агресію. Вони працюватимуть, де працювали раніше або де матимуть можливість; тепер, прямо чи опосередковано – на окупаційну владу. Проте любов до рідної землі (я свідомо уникаю слова "патріотизм") – це не паспорт і не пафосне звільнення з роботи, якщо там платять карбованці. Любов до рідної землі – це коли ти поливаєш виноградну лозу не для України, не для Росії і не для себе. А для самої лози – бо вона жива і може загинути.

Люди, які попри несприйняття російської влади все одно залишаються в Криму, на тлі загального ура-божевілля, правової невизначеності, росту кримінального беззаконня і хисткої невідомості, що буде завтра, – не колаборанти, не зрадники. Вони просто люблять свою землю. Ця земля вже багато пережила і житиме далі.

Не треба стріляти нам в спину.

powered by lun.ua