Офіційне "двоязичіє" – загроза національній безпеці

Вимога Путіна "двоязичія" в Україні – загроза нашій безпеці. Кому не зрозуміло? Обурливо, коли використовують мову, у даному випадку російську, як політичний інструмент. У нашій реальності – це перманентний процес.

Чи доживу, коли українська в Україні буде звичайною мовою спілкування, і міжнаціонального також? Яке "засилля" й "нав'язування" (?!) української мови й "заборона" російської на Півдні чи Сході або в будь-якому куточку України?

Суть – у нагальній потребі десовєтизації свідомості.

Доведімо до абсурду: регіональна офіційна мова – російська – потягне за собою й регіональні підручники з історії країни, і зовсім інший канон національних героїв тощо.

Отож, яка єдність України?

...Не забуду свого приїзду в Донецьк на початку 2000-х. Люди, з якими зустрічалася, повторювали, причому їх, так би мовити, не тягнула за язика: "Не думайте, що тільки в Києві Україна. Донецьк – це Україна. Ми поки що не вміємо добре українською. Навчимося!"

Горе політиканам, які сіють розбрат! Вони тішаться, коли палає ненависть.

Контекст навколо української й російської мов та ідентичностей повен суперечностей і парадоксів. Ще на початку нашої незалежності зітнулася з тим, що чимало російськомовних українців і деяких етнічних росіян, до речі, виявилися куди радикальнішими в настроях, аніж україномовні. Це стосувалося передусім політики Москви щодо України – а вона нетерпима й агресивна поспіль уже 360 років.

Юрій Щербак, письменник і тодішній депутат Верховного Совета СССР пояснив мені, що в таких особистостях промовляє комплекс жертви, що почала усвідомлювати себе як істоту, котру постійно обдурювали. Зокрема, стосовно історії.

Нещодавно на моїх очах – вплив Майдану! – така метаморфоза сталася зі знайомою російськомовною єврейкою-киянкою. Вона, індиферентно ставлячись до всього українського, раптом виявила, що насправді не знала історії України – саме в зв'язку з історією Росії. Це стало культурним шоком: "Нас століттями обдурювали!" – обурилася вона. Рано чи пізно для мислячих людей приходить прозріння...

В Українському домі під час Майдану з подивом побачила прапор із написом: "Російськомовні українські націоналісти". Виявляється, і такі в нас є, і вони гуртуються! Але чи не може бути їхня російськомовність приводом для путлера загарбати Україну – начебто заради їхнього "визволення"?

І тут хочу звернутися до україномовних: не прикривайтеся власною "висококультурністю", коли переходите на російську в розмові з російськомовними. Дайте їм шанс чути живу мову, яка має западати у свідомість і підсвідомість! Інакше – як вони навчаться розмовляти нею?

Зі свого досвіду: тих російськомовних, котрі перепрошують за свою, мовляв, недобру українську, яку не хочуть псувати, завжди заохочую: чудова ваша українська, не переживайте! Що більше розмовляти нею, то багатшою вона стає!

Тому-то й журналістам на радіо чи телебаченні нічого зіскакувати зі своєї української, щойно співрозмовник починає російською. "Не дуріте самі себе!" – мовив Шевченко. Запобігання й догідливість (від закомплексованості) нічого підмінювати квазітолерантністю – в умовах, коли українська мова є хронічно загроженою.

Ще стосовно жертв совка.

Не забудьмо про, здавалося б, "демократичний" хід совєтського режиму: так званий вибір батьками мови навчання своїх дітей. Наслідки його пожинаємо досі: страх перед рідною мовою, відчуття меншовартості тощо. На наших очах пріснопам'ятний міністр освіти Табачник теж фактично почав реалізувати цей "вибір"!

Колоніальна тінь меншовартості ще довго накриватиме українське суспільство навіть за умов його національного згуртування. Що говорити про південно-східні регіони України, коли мене завжди дратувала й пригнічувала любов нашого невибагливого споживача – чи в Києві, чи в Галичині або на Волині – до шлягерів радіо "Шансон".

Отже, є в нас щось таке вульгарне, низькопробне, "блатне", що тягнеться до подібного? Совок – невитравний?

Які перспективи? У чому позитив?

Уже не раз, як член журі літературного конкурсу Малої академії наук України, пересвідчуюсь: школярі з Донеччини, Сумщини, Кривого Рогу пишуть чудові твори українською: зрілі, новаторські, самобутні. В українській мові вони віднаходять нюанси, які можуть бути не явлені тим, хто змалку спілкується нею.

Отже, вихід – не в заганянні проблеми в глибину й ширину – двоязичіє – а в продуманій політиці десовєтизації та коренезації, як називали процес української самоідентифікації ще в 20-ті роки ХХ століття.

Для мене прикладом мудрої державної політики стосовно мови є Ізраїль. Відродити мову – з мертвої, якою користувалися лише в синагогах! І нічого тисячний раз покликатися на Швейцарію: там зовсім інша історія, ніж в Україні.

Досить маніпуляцій і фальсифікацій. Нині, як ніколи, очевидно: не сміємо на бюджетні кошти самі створювати загрозу національній безпеці!

Не даваймо приводу путлеру "визволяти" нас!

P.S. Щойно написала, як побачила на форумі одного з сайтів запис:

"Я призываю всех, всех патриотов и сторонников независимости Беларуси – и тех беларускоязычных, которым стыдно говорить на беларуском, и русскоязычных, которые по каким-то причинам не могут говорить по-беларуски, – давайте начнeм хотя бы с нескольких слов! Давайте вместо "спасибо" скажем в магазине "дзякуй"! Давайте вместо "доброе утро" скажем на офисе "добрай раніцы"! Давайте вместо "извините, пожалуйста" скажем "прабачце, калі ласка"!

Клянусь вам, вас не проглотят! Да, может быть, первый раз вы покраснеете. Я и сам краснел. Но во второй вам будет проще.

Прошу вас, давайте начнeм с этих трeх простых выражений! Давайте защитим свою независимость. Давайте, в конце концов, отстоим право "ня быць скотам", а быть народом!

И когда в Минск приедут русские танки, чтобы защищать своих русскоязычных соотечественников, мы им скажем: "Прабачце, калі ласка, але мы самі". И они, поняв, что мы народ, поедут домой".

Людмила Таран, письменниця, спеціально для УП.Життя