Маршрутка на Чернівці (про сакральне)

33
20 квітня 2014

"Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, –

приречений. Бо він сакрально помер".

Так говорив вуйко Дезьо

Зазвичай я їжджу на гостини до вуйка Дезя до Великодня. Але, цього року, сталося не так. Зацвіла черемха, з нею прийшли холоди. Я застудився, тож до Дезийдерія Васильовича потрапив вже після Свята. Зате Леся передала вуйкові гостинці з "нашого кошика".

Поки я їх розкладав, ми говорили про поточні справи, про події, які довелося пережити, про те, чим усе це закінчиться.

Дезийдерій Васильович добре орієнтувався у ситуації: після зими на Перевалі з’явилось вже багато туристів, тому він завжди був у курсі "кінцевого результату" без "емоційних відгалужень" його досягнення.

Спогад про ці "емоційні відгалуження" і безсонні ночі, пов’язані з ними, спонукав мене до зміни теми розмови. Тож я заговорив про писанки, які саме дістав вуйкові зі своєї торби.

Я в захваті говорив про кольори, про візерунки, про те, що українці подарували світові дві глобальні речі – "Щедрик" і писанку. Нарешті мені на очі потрапила дерев’яна писанка Вуйка, яка була зроблена в техніці пірографії. Коли я взяв її до рук, то виразно відчув запах диму багаття, побачив його світло у темноті гірської ночі й усвідомив, що навколо мене первісні люди ведуть якийсь нестримний коловорот звуків і пісень.

Це відчуття, що завмерло на межі інстинкту і не читалося жодною з відомих мов впровадило мене у транс, з якого вивів мене вуйків кіт, стрибнувши з ліжка мені на коліна. Щоб отямитись, я заговорив на теми історичного символізму, а вуйко помітно посміхнувся і мовив: "Ти все сприйматимеш інакше, якщо зрозумієш, що день сьогоднішній ми не успадкували від вчорашнього, а позичили від завтрашнього. Наше нині нам подароване майбутнім"

У Вижниці, коли я сідав у маршрутку на Чернівці, то на сходинці спіткнувся, хоча дивився на неї пильно, і мені ніхто не заважав. Автобус стояв порожній, водій на оборудці пив каву і палив. Жартома я подумав, що мій досвід заходити в автобус не спрацював. Побачивши всю цю картину зі сторони, тієї ж миті я зрозумів, те, про що ж була наша бесіда з вуйком Дезьом: ми з ним говорили про сакральне.

Люди переосмислюють своє минуле у досвід і на основі нього визначають своє майбутнє. Сакральне ж – це "Досвід до досвіду", воно існує завжди й існувало навіть тоді, коли у людей не було минулого, і вони жили в Раю. Але Адам вирішив сам визначати своє майбутнє. Відтак людство розірвало час на минуле і майбутнє і координує його вже не через сакральне, а через власний вигаданий досвід.

І я зрозумів висновок до якого мене вів Вуйко Дезьо, лише залишивши мені самому його сформулювати: "Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, – приречений. Бо він сакрально мертвий".

У сакральному є і минуле, і майбутнє, і наше нині. Тому воно є "Досвідом до досвіду". Той досвід, який ми формуємо, як переосмислене минуле, завжди є лише доктриною моменту.

Отже, він може вести лише в таке ж ситуативне майбутнє. Коли ми відкидаємо вічне сакральне, а натомість зосереджуємося лише на минулому, то ми розриваємо зв'язок між часами. Відтак, наше завтра не може дістатися до нас на поріг. Наше майбутнє перетворюється на наше вже вжите минуле.

Я чекаю, поки водій доп’є каву, сяде в кабіну, і ми рушимо в дорогу. І, коли я сам собі посміхаюсь, то раптом згадую слова вуйка Дезя: "Ти зрозумієш усе інакше, коли усвідомиш, що нинішній день ми не успадкували у минулого, а він подарований нам майбутнім".

Водій сідає за кермо, ми рушаємо. Я дивлюсь на новий, обтрушений вітром, цвіт черемшини, який ще подекуди можна розрізнити у старій траві. Усе залежить від нас: чим ми заповнимо подарований нам день.

Вже перед самими Чернівцями я зрозумів стриманий інтерес вуйка Дезя до деталей того, що відбувається в країні. Його цікавило інше: який народ координує себе до минулого, а який до майбутнього, бо "народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, – приречений. Він сакрально мертвий".

powered by lun.ua