Подорож до Криму, або "Слава Україні!"

271
22 квітня 2014

...Їхати в Крим я вирішив потягом "Київ – Сімферополь". Цього разу в подорож не беру фотоапарат та комп'ютер, щоб не повторилася історія, як із хлопцями з Babylon'13.

У купе двоє хлопців грають у карти, на верхній полиці – дівчина. Усі мовчать, не розмовляють – їдемо ж-бо на окуповану територію. Уранці в Мелітополі вагон та пасажирів перевіряють наші прикордонники, усе чітко й швидко.

На "кордоні" потяг збавляє швидкість: можна побачити військову техніку, солдатів.

У Джанкої – теж ніяких проблем. На платформі міліція в українській формі.

До Сімферополя потяг прибуває із запізненням на годину. Мене зустрічають:

– Привет.

– Слава Україні!

– Героям слава!

Ідемо до машини, розглядаємо "зелених чоловічків", тих самих, що по 10.000 доларів. Людей на вокзалі зовсім мало. Правоохоронці придивляються до моєї футболки з написом "Життя одне. Живи!"

Сідаємо в машину, за парковку платимо в гривнях. Їдемо на Севастополь. Вздовж дороги багато, аж занадто білбордів про референдум – "Навеки с Россией!" Назустріч постійно трапляються військові машини, які їдуть в бік Сімферополя. Номери – 15, 21 регіон. Кавказ?..

На перепочинок та сніданок-обід заїжджаємо в Бахчисарай до друзів-татарів. Звичне привітання:

– Слава Україні! Слава татарам!

– Героям слава!

Господарі наводять порядок, саджають квіти. Веселі, життєрадісні. Звичне життя, наче нічого не траплялось. Смачно їмо. Дуже смачно! У цю мить розумію, що до Криму їхати можна й треба, але краще до друзів. Або до татар.

Дорогою далі товариш-підприємець розповідає про той бардак, який прийшов у Крим зі зміною влади та новими порядками. Запитань більше ніж відповідей. Розповідає про жахи з веденням бізнесу за новими законами, про банки, про черги, про бухгалтерію – на 20 років назад, в Радянський Союз. Скільки ще попереду буде розчарувань у людей, хтозна.

Картками розплачуватися не можна. Точніше – неможливо.

Іноземні компанії покидають Крим.

В'їжджаємо до Севастополя. Навколо ті ж самі російські триколори, "Навеки с Россией" і чомусь досі багато реклами українською.

Зустрічаємо авто вже з новими номерами. Ті, хто ще не встиг поміняти, на українські номери ліплять наклейки з російською символікою.

 

Хотів поселитися в готелі "Україна", але на ресепшені попередили, що всі номери зайняті. Пошепки додали: "із Москви". Мабуть, ФСБшники та федерали? Довелося шукати інше місце, але це на краще, у маленькому затишному готелі – тиша й спокій.

А в самому Севастополі тепло, сонячно, пташки співають – але якось неспокійно. Тривога та якась розгубленість відчуваються в повітрі. Чи, може, мені так лише здалося...

На мій туристичний семінар приходять близько 30 людей. Один прийшов із гвардійською стрічкою.

– Слава Україні! – кажу.

– Ну, да, – відповідає він.

– Героям слава! – раптом лунає з іншого боку.

Говоримо про туризм. У нас для кримчан, які бажають подорожувати, нічого не змінюється. Усі візи відкриваються в Києві, і для цього треба мати український закордонний паспорт. Роз'яснюю: саме український. Адже в російський, із кримською пропискою, візи не відкривають.

Також обговорюємо проблеми з оплатою та транспортом. Виїхати можна через Київ та Львів, летіти – тільки через Росію. Раніше, до анексії, було безліч зручних варіантів – і через Київ, і через Стамбул.

Дарую великі календарі, де я з українським прапором на вершині святої гори в Китаї! І напис, такий самий, як на футболці: "Життя одне. Живи!"

Хтось бере з радістю, хтось відмовляється.

Після семінару дехто дякує за те, що приїхав, хтось дякує й за Майдан.

Після семінару з товаришем їдемо на вечерю в Артбухту, у рибний ресторан. Замовляємо рапани, барабульку та луфар. З адміністратором та милою дівчинкою-офіціантом починаю розмовляти українською. Вони червоніють та посміхаються.

Приносять рахунок, цифра трохи спантеличує. Але потім розумію, що то в рублях. У гривнях теж є. Нормально.

Дякую і йду гуляти містом. Севастополь трохи знаю, бо колись знімали тут програму та навіть проводили фестиваль "Феєрія єдності".

Але зараз зовсім інші відчуття. Людей небагато. Молодь п'є пиво, хтось плюхає насіння прямо на землю. Брудно.

Прогулююсь набережною, потім іду до готелю. У парках співають пташки, квітень у Криму – дуже гарний місяць, але на душі все одне тривога. Біля якоїсь адміністрації мене впізнає міліціянт, каже, що дивився мої програми, подобається.

Я йому відповідаю, що Крим ще повернемо та "Слава Україні!"

Уранці так само сонячно, тепло. По всьому місту банери про Севастополь та НАТО. Але мені чомусь читається: "Севастополь нах*й"

 

Заходжу в місцеві турфірми, пробуємо говорити про туризм, але політика заважає:

– Люди боятся ехать через Киев. У вас за мертвого москаля дают 10 тысяч долларов.

– Та не за москаля, а за "зеленого человечка". І за живого, а не мертвого. А як бояться через Київ, то хай летять через Москву або сидять вдома...

Розумію, що нормальної розмови не вийде, бажаю гарного дня і йду далі.

Біля банків натовп людей. Усі злі… Питаю, що дають, за чим черга. Мовчать. Люди кажуть, що по 3 дні стоять, щоб відкрити рахунки/забрати гроші/заплатити податки й так далі. Черги й біля паспортного столу.

 

Повертаємось в Сімферополь, там ще один семінар. У готелі розмовляю українською. Мені теж відповідають українською.

На семінарі ті ж самі запитання – візи, паспорти, транспорт та платежі.

Після семінару розбирають календарі, фотографуємося на пам'ять. Більшість присутніх – за Україну. Дякують за Майдан. Спілкуємося із друзями із Сімферополя, Феодосії, Керчі.

Розумію, що Крим був, є й буде українським.

Слава Україні!

powered by lun.ua