Маленька історія про маленьку зміну

З однією моєю подругою невдовзі перед виборами трапилася маленька пригода. Спокушена гарним вечором і приємною компанією, подруга вирішила випити з друзями по пляшечці пивка. На вулиці. За цим заняттям їх застав міліцейський патруль.

Патруль складався із трьох серйозних чоловіків і одного автомата. Обраний тон розмови натякав, що патруль не проти мирно розстатися з хуліганами, якщо ті розстануться з частиною своїх грошей.

Втім, подруга моя не для того була і залишається активісткою Майдану і в прямому, і в світоглядному сенсі цього слова, щоб погодитися на таке рішення. Розуміючи свою провину перед законом, вона виявила цілковиту готовність за рішенням суду сплатити штраф і запропонувала суворим янголам правопорядку складати протокол.

Протокол почав знехотя складатися, розмова набувала дедалі більш ядучих обертонів. Подруга зауважила, що непогано було б, аби міліція з таким же ентузіазмом ловила сепаратистів на Сході. Міліція в особі старшого патруля заявила, що все починається саме з таких-от хуліганів, які пиво п’ють, де не слід.

Як і всі майданівці, подруга була несхильна отримувати від міліції зверхні повчання замість чемного оформлення протоколу, тому почала пригадувати патрульним різні гріхи їхніх колег. Наприклад, хизування георгіївськими стрічками на формі, як це було одного разу навіть у нас в Дніпропетровську, або прикривання озброєних терористів, як це було в Одесі.

В ході перепалки стало нарешті явним, що подруга моя — громадська активістка, причетна до поважних громадських структур. Старший патруля з кривою усмішкою кинув: "Поговорив би я з вами п’ять місяців тому!", і міліція поспішила відбути геть.

Відбули вони, прихопивши з собою так і не підписаний винуватцями протокол, який навіть не стали їм показувати. І газовий балончик з кишені одного з хлопців, вилучений теж без складання протоколу, — а значить, просто віджатий.

Звісно, подруга записала номер машини і номер патруля (змусити міліціонерів представитися по формі їй не вдалося). Буде тепер розшукувати свій непідписаний протокол — щоб чесно заплатити штраф, а заодно притягти до відповідальності порушників у погонах, які вважають, що закон писаний для інших.

А я тим часом все думаю над цією історією, і вона будить в мені неоднозначні переживання.

З одного боку, це така сумна оповідка, яка зіштовхує нас із невблаганною реальністю. Хоча всі ми знаємо, що країна не перетворилася чудесним чином у ту мить, коли побіг Янукович, і перед нами роки важкої роботи, все ж щоразу несподівано боляче бачити, що революція відбулася лише для небагатьох, а величезна кількість людей живе в тих самих координатах, що й раніше.

А втім, ця ж історія доводить, що в тих — та й не зовсім.

Оця магічна фраза: "Поговорив би я з вами п’ять місяців тому!"

Так, цей старший патруля так само охоче бере хабарі. Так само не бачить в порушнику громадянина з усіма правами, з яким треба поводитися ввічливо і з повагою. Можливо, навіть в усіх інших, більш законослухняних українцях, не бачить він таких громадян. Так само "бикує", як гопник на районі.

Але він знає, що п’ять місяців тому відбулося щось важливе. Що не все так, як раніше. Він чує це всім своїм чутливим міліцейським… серцем.

І нехай він тужить за тим часом, коли міг би не просто віджати у хлопця балончик, а з нудьги наваляти йому дубинкою. Нехай він смакує оце своє "поговорив би". Головне, що переміни — не лише наша революційна романтична ілюзія. По той бік барикад їх теж помітили і змушені враховувати.

З одного боку, це не дуже добре — зрозумівши, що шмаленим запахло по-справжньому, всі такі старші патруля успішно ляжуть на дно, втягнуть голову в плечі, стануть шовковими, а отож, можливо, проскочать крізь сито люстрації та внутрішніх розслідувань.

Але з іншого боку, навряд чи можливо звільнити всіх міліціонерів до одного та замінити їх ідеальними поліцейськими з супергеройського коміксу. Практика показує, що більшість людей погані настільки, наскільки їм дозволяє система. Одиниці керуються внутрішніми моральними орієнтирами, зберігаючи їх у будь-яких умовах. Більшість поводить себе так, як до того спонукає система, в якій вони існують.

Саме тому ця історія здається мені радше оптимістичною. Все змінилося лише поверхнево і фрагментарно (нагадаю, тоді ще навіть вибори не пройшли) — але і цю зміну пластичні міліцейські уми підхопили і засвоїли. Чим ґрунтовніше ми будемо міняти систему — тим сильніше мінятимуться люди всередині неї.

З тих пір, як українські провайдери припинили транслювати російські канали, пройшло зовсім мало часу. Але риторика пересічних тітоньок під під’їздами уже рішуче змінилася. А головне — здається, вони свято впевнені, що завжди так говорили і так вважали. Інформаційний простір — страшна річ.

Так само і міліція, чиновники, інші упирі, які здаються нам неспроможними до перевиховання, за кілька років у іншій системі будуть свято впевнені, що завжди дотримувалися протоколу затримання, ніколи не брали хабарів, ніколи не хамили відвідувачам і взагалі не розуміють, як таке можливо.

Хай нам лише стане розуму та терпіння змінити систему.