Історія з прапором

11
25 вересня 2014

З самого ранку за вікном сильний поривчастий вітер, і я постійно боюся, щоб з балкона не зірвало прапор. Мені по-дитячому здається, що це буде поганий знак.

Це нагадало мені про історію, яка сталася зі мною 23 серпня, в День державного прапора.

В Дніпропетровську і День прапора, і День незалежності стали розчаруванням для майданівців — попри те, що зміст сценаріїв та промов змінився відповідно до ситуації в країні, стилістика свята, включно з примусово зібраними бюджетниками, залишилася до болю знайомою.

Можливо, єдиним світлим моментом був автопробіг, організований на День прапора. Десятки, якщо не сотні, велосипедистів, байкерів, автомобілістів проїхали містом із прапорами, — і по зворушеній реакції людей на тротуарах та інших учасників руху було видно, що цей підбадьорливий, життєствердний акт був справді конче потрібний.

Ми з чоловіком їхали в автомобільній колоні: він за кермом, я з великим прапором на вудлищі, виставленим у відкрите вікно.

Не обійшлося без пригод — виїхали з запізненням, довелося наздоганяти колону, яка йшла із конвоєм без зупинок. Хитрили, зрізали іншими вулицями, та що гріха таїти — подеколи перевищували. Наздогнали, їхали щасливі по Набережній, сигналили самі, відповідали на чужі сигнали — і тут вудлище зрадницькі смикнулося, і я зрозуміла, що з нього злетів прапор.

Набережна в Дніпропетровську — широка вулиця, одна з найважливіших артерій міста. Три смуги в кожному напрямку, розділова, все як годиться. Колона їде не швидко, але щільно. Та не можемо ж ми залишити прапор валятися, наче якийсь непотріб!

Різко розвертаємося через розділову, само собою, на очах у ДАІшників, яких рясно понаставлено на нашому прапороносному шляху. Мчимо назад, проклинаючи ненадійний скотч та криві руки, розуміючи, що зараз знову відстанемо від колони, яку щойно дивом наздогнали.

За перехрестям бачимо жовто-блакитну пляму на асфальті — та працівника ДАІ, який іде до неї від свого посту на іншому боці вулиці. "Це наш!" — кричимо ми у відкрите вікно, завертаючи до нього.

А далі сталося те, чого б я ніколи не чекала. "Ваш?" — перепитав ДАІшник, звичайний похмурий ДАІшник, сотні яких торгують смугастими паличками на українських трасах. А потім підійшов, простягнув прапора та дуже, дуже суворо сказав: "Такое нельзя терять".

Нам вдалося знов наздогнати колону. Решту дороги я тримала у вікні прапор, міцно накрутивши кут полотнища на кулак. У кінцевій точці маршруту мені здавалося, що я вже ніколи не зможу розтиснути пальці.

Зараз дуже багато зневіри, цинізму, втоми. І я не менше за інших буваю зневірена, цинічна та втомлена. Але інколи, чуючи оце "та всі вони однакові" — не важливо, на адресу політиків, чиновників, суддів чи кого іншого, — я згадую цього чоловіка.

І думаю, що треба щось робити з презумпцією винності. Зі звичкою робити висновки за зовнішніми ознаками. Клеїти ярлики та думати стереотипами.

Бо на зневірі та цинізмі багато не збудуєш.

powered by lun.ua