Герої помирають

30
14 серпня 2014

"Герої не вмирають" — це дуже егоїстична мантра, яку мені не хочеться ні вигукувати, ні писати.

Так удова роками залишає недочитану чоловіком книгу на журнальному столику, а його капці — в передпокої. Поки ці речі на місці, можна не до кінця визнавати страшну річ — коханого більше немає.

Це не повертає померлого. Це просто робить трохи легшим її горе.

Ми всі вчиняємо так спершу, коли втрачаємо когось дорогого. Скоро мине п’ятдесят років з тих пір, як американська психолог Елізабет Кюблер-Росс, працюючи зі смертельно хворими людьми, визначила п’ять стадій, які проходить людське горе. Перша з них — заперечення.

Коли стається страшне, ми відмовляємося повірити, що це справді сталося. Так з’явилася Небесна Сотня: ми просто не могли умістити в собі одразу усвідомлення стількох жахливих, недопустимих, безневинних смертей. Ми відмовилися визнати їх померлими, ми переселили їх на небо.

Юрій Журавель так і намалював їх — вознесеними, веселими, живими.

І це було правильно. Різке та повне усвідомлення цих смертей розчавило би нас, паралізувало, зупинило б у найбільш відповідальну мить. Нам була потрібна цілюща сила міфу. Нам було потрібне заперечення.

Але в моделі Кюблер-Росс є ще чотири стадії: злість, спроба торгуватися з долею, депресія та врешті-решт прийняття. Прийняття того факту, що страшне відбулося, і з цим далі треба якось жити.

Люди проходять крізь ці стадії дуже по-різному, інколи на це витрачаються роки. Але можливість жити в повну силу відновлюється цілковито лише після того, як наступить прийняття.

Проблема в тому, що в нас немає років.

Нам прямо зараз потрібні всі наші сили, твереза голова, рішучість, швидкість, зібраність.

Нам прямо зараз потрібно розуміти, що герої помирають.

Що наша мантра не повертає їх ні нам, ні їхнім дружинам, дітям, батькам. Що вона тільки віддаляє жахливе усвідомлення того, якою незчисленною кров’ю вже полита наша земля.

Герої помирають, і помирають за те, щоб Україна отримала шанс переписати історію. Історію, яку всі ми дружно двадцять три роки пхали в бік болота.

Герої помирають, а українці неспроможні зібрати бодай десятитисячний мітинг під стінами Ради на підтримку нового закону про вибори.

Може, це тому, що для них герої не вмирають?

Може, смерть на полі бою для нас уже встигла стати омріяним завершенням життя славетного воїна, як у давні часи? А зовсім не незворотною утратою, яку ніщо не може виправдати до кінця, якою б високою не була мета?

Герої помирають. Живе спогад про них. І головне — живе ціль, яка здалася їм досить важливою, щоби скласти за неї голову.

То що, друзі, у нас так і буде зручний для упирів закон про вибори?

powered by lun.ua