Між трьома соснами найважливіших цінностей

83
30 травня 2014

Є не так багато речей, які я серед себе не бажаю обговорювати, бо в цій царині для себе все вже давно вирішене. Неприпустимість цензури в будь-яких її проявах, свобода слова, висловлювання та самовираження серед таких опцій впевнено лідирує. Задекларував це й не збираюся міняти позицій.

А тепер давайте поговоримо.

Мій особистий досвід спілкування не лише з цензорами, в чиїх головах вавки, а й з тими, хто, забороняючи що-небудь, отримує, крім оргазму, ще й заробітну платню згідно штатного розкладу, досить великий.

Вік дозволяє згадати себе, юнака, в той рік, коли Настя Каменських ще не народилася на світ Божий. До нас у клас воєнрук привів пацана, старшого за нас лише на три роки. Гість повернувся з Афгану. І сорок п'ять хвилин розповідав про те, як насправді радянські воїни виконують інтернаціональний обов’язок. Нічого аж такого забороненого не озвучував. Але про зачистку кількох аулів та одну засідку, на яку налетіли через його власну дурість, повідав.

Тоді я вже активно писав у нашу ніжинську районну газету, і воєнрук розкрив військову таємницю: привів "афганця" спеціально, аби я виконав про нього статтю. Потім цей же підполковник інженерних військ перед усім класом таврував мене й погрожував не атестувати за рік, бо стаття не вийшла. Правда, товариш офіцер пізніше визнав: був неправий. Бо мусив передбачити, що в редакції не те, що повноцінний текст – замітку про зустріч із воїном-"афганцем", до друку не пропустять.

До речі, оригінал мені не повернули, хоча зазвичай відправляли додому листом чи вручали особисто з поміткою в форматі "не піде". Заборонену статтю або піддали аутодафе, або, що теж припускається, передали в міське управління КГБ. Куди, як стало відомо вже після тризни по СРСР, майже легально стукало редакційне керівництво.

Інший випадок – спілкування з чудесною структурою під назвою "Головліт". До літератури це не мало жодного прямого відношення. На другому поверсі в сірому кабінеті сидів сірий дідок, котрому журналісти мусили носити на узгодження тексти в індивідуальному порядку – якщо редактор помічав крамолу, але сам не хотів маратися. Формально дідок дбав про збереження державної таємниці. Фактично займався цензурою.

Втім, просив не називати себе цензором. Я, казав, ваш старший товариш і порадник. Вам же, молодий чоловіче, краще буде…

Не можу не згадати епохальну поїздку в джипі головного цензора нинішньої України Василя Костицького. Тоді він сам вирішив мене підкинути, якщо по дорозі.

Засівши в пробці, скористався моментом і почав ображатися: чому ви, молодий чоловіче, так погано й зневажливо говорите про наших співробітників, вони ж вам у бабусі годяться. Тим підтвердивши: в часи, коли український Нацкоммор переживав активну фазу як діяльності, та і загострення, відповідь на питання "оце можна, а оце – ніззя", вирішували мої бабусі.

Втім, креативний керівник "Мистецького Арсеналу" Наталя Заболотна молодша за мене. Тобто, ну зовсім не бабуся. Тим не менше, рука не здригнулася перетворити роботу художника, котра її не влаштувала, на бліду копію "Чорного квадрату" Малевича. Потім, правда, вибачилася. Давши зрозуміти – за допущення такого вільнодумства отримала б по шапці від так званої влади. Чим мимоволі підтвердила: менеджер, мабуть, справді непоганий. Проте ось цільову аудиторію не лише "Арсеналу", а й усього мистецького уявляє погано.

Адже для тих, чийого гніву вона злякалася, мистецтво та уявлення про нього – це інтер`єр, формат і контент "Межигір'я" та інших резиденцій. Де в клітках – леви, а на портретах – господарі у вигляді римських патриціїв чи античних богів. Словом, нема й не було кого/чого боятися. Тим не менше, в історії з очорненням картини ввімкнувся внутрішній цензор. Що не залежить від віку та яскравої зовнішності.

Але наведений приклад цензурного демаршу пані Заболотної все ж відрізняється від обережності штатних та позаштатних працівників радянського КГБ. Та істерик товариша Костицького і його експертів пенсійного й передпенсійного віку. Бо якщо діяльність структур на зразок Нацкомісії з моралі неприпустима в принципі, то територія, на яку ступила з різних причин Наталя Заболотна з руйнівним пензлем, вільна.

Зайти на неї може всякий. Причому – цілком свідомо. Зробивши свій вибір та розуміючи: саме там ростуть оті три сакральні сосни, серед яких дуже легко заблукати навіть тим, для кого свобода слова й висловлення – найбільша цінність.

Моєму синові зараз десять. Уже два роки, як він фанат Віктора Цоя. Прочитав його біографію і дуже хоче подивитися фільми за його участю – "Голка" й "АССА". Нема проблем.

Але в "Голці" Моро, герой Цоя, намагається з'ясувати, у яких стосунках його подруга Діна з хірургом Артуром: "Он тебя трахает?" І потім повторює кілька разів: "трахает, трахает, трахает, трахает". А в "АССІ" підсадний провокатор дістає неформала Бананана в камері питанням у лоба: "А может, ты пидор? Пидор, пидор?", на що отримує у відповідь: "Сам ты пидор!" - "Что? Я пидор?!"

Обвінчайте мене з Василем Костицьким – все одно не повірю, що тато, для якого свобода є найвищою цінністю і котрий з юних літ знає, як виглядає цензура, повинен дозволяти десятирічному хлопчикові дивитися фільми, в яких звучить ризикована лексика. А також давати слухати класику типу "Сектора газу" чи "Ленінграду". Чи мусить в рамках дотримання свободи слова співати з дитиною хором хіт всіх часів: "Путін – х*йло!"

Інша історія – про українського митця, котрий зазнав цензурних утисків у дитячому видавництві. Скаржився: писав про підлітковий секс. Окремі сцени – детально й навмисне брутально, в форматі естетики потворного. Ну, і вживав вустами героїв слово "х*й", яке – ніде правди діти! – знають та вимовляють школярі не лише в Україні. Видавця, до речі, не знайшов. З чого зробив висновок: кругом цензура, нема свободи самовираження, нас занурюють у стерильне й стерилізоване суспільство.

Як бути?

Уявіть собі сьогодні онлайн-конференцію Андрія Романовича Чікатила. Або – обіграну багато разів страту в живому ефірі. Чи пряме включення з бійні, де забійники білують туші корів й ріжуть їх на філейні частини чимось на кшталт бензопили.

Подібне видовище дорівнює поширенню інтерв’ю когось типу Геннадія Кернеса, Михайла Добкіна, Віктора Януковича, Володимира Путіна, Василя Костицького. Або спільного концерту Філіпа Кіркорова, Михайла Поплавського та Віктора Павліка.

Ви згодні, що в нормальному суспільстві чи такому суспільстві, котре претендує на нормальність, свобода слова – найвища цінність? Я - так.

Ви згодні, що в такому суспільстві є люди, котрим не подають руки, бо потім довго мити? Я – так.

Ви згодні, що є думки, точніше – набори слів, поширення яких шкідливе для здорового організму, як гнилий апельсин – делікатес мешканця смітників? Я – так.

Але тоді ми з вами, будучи однодумцями, погоджуємося обмежити чиїсь права на свободу слова й самовираження.

Чікатило, вбиваючи людей та поїдаючи жіночі груди, може подати своє дійство як інсталяцію. Він просто хоче бути почутим, як автори газети "Вести". Відмовивши комусь в такому праві, самі приміряємо на себе бронежилет цензора.

Принаймні, так це виглядає з позиції тих, хто в жодному суспільстві, за жодних обставин не повинен мати права голосу.

Ось я й сказав це. Позбавив нікчему права заявити про себе. Заблукав у трьох соснах, потрапивши у пастку свободи слова.

Андрій Кокотюха, Для конкурсу "Стоп цензурі! Громадяни за вільні країни"

powered by lun.ua