Крадії світлих дат та подій

21
9 травня 2014

9 травня ніколи не було для мене гучним святом, я не потребувала парадів, військової техніки та й будь-якої демонстрації сили країн, що перемогли фашизм, але цей день був сповнений спогадів, думок, світлого смутку та добра. Зараз я думаю  про те, що в мене майже вкрали 9 травня.

Мене з дитинства чіпляли питання героїзму та Великої вітчизняної війни. Прекрасно працювала радянська пропагандистська машина. Я запоєм читала книжки про дітей – героїв, досі знаю всі їхні звитяги, особливо представлені в книжковому, най і пропагандистському, сегменті.

Я навіть перевіряла, чи витримаю катування, заганяючи собі голки під нігті. Зрозуміла, що навряд це витримаю, і вигадувала методи самогубства в умовах казематів, бо страшніше всього іншого для мене було – здати, зрадити своїх товаришів.

Хто б міг подумати навіть минулого року, що зараз для моїх співвітчизників: патріотів України, журналістів, військових, міжнародних спостерігачів – настане епоха саме таких цокольно-катувальних випробувань. Коли терористичні угрупування, що прибули з ще однієї країни переможниці фашизму, та оскаженілі вседозволеністю співгромадяни можуть вибити зуби, зняти скальп, розпороти живіт, бити, калічити, проводити допити, здійснювати шалений психологічний тиск, знущатися та, зрештою, вбивати. І всі ці свої збоченства вони називатимуть антифашистськими операціями. Абсурд? Абсурд.

Я не знаю двох моїх дідів, вони загинули під час Другої світової війни на території Росії, України. Своїх татусів не знають мої батьки, по одному залишилося лишень фото, по іншому – тільки ім’я та прізвище. Я ненавиділа німців до такої ступені, що відмовилася вчити німецьку мову. Кожного німця тривалий час я вважала носієм фашистської ідеології.

Я переслідувала в Хатині групу студентів з НДР, наспівуючи "Это раздается в Бухенвальде колокольный звон", і за допомогою цієї пісні та настанов англійською мовою, загнала фактично дорослих людей до автобуса, через що мала неприємну розмову з супроводжуючим цю групу ГБ-шніком.

В Бресті примудрилася продати піонерські галстуки іноземцям, серед яких були, звичайно, німці, пояснюючи що ці галстуки в крові вбитих ними 22 червня радянських дітей. Я була жорстоким підлітком і не зважала на те (та й навряд усвідомлювала), якого болю завдаю цим людям.

До примирення з німецькою нацією я йшла свідомо і довго, зрештою, одним з результатів мого прощення-порозуміння-усвідомлення став мій роман "Відлуння: від загиблого діда до померлого". І на мій погляд, це шлях нормальної та адекватної людини – пам’ятати про уроки минулого та йти до прощення. Бо не можна все життя прожити з каменюкою на серці.

За часів незалежності України моя родина допомагала знаходити загиблих та тих, хто зник в ті страшні часи. Один з моїх чоловіків досі успішно цим займається і допоміг багатьом родинам, знаходив загиблих солдат в Польщі, Німеччині, Білорусі, Росії, Україні, повертав родинам пам'ять та можливість знати, яка земля прийняла до останніх обіймів їхнього сина. Мені страшно подумати, але і тих, хто зникає зараз, в двадцять першому сторіччі в Україні, ми будемо шукати і знаходити мертвими та закатованими.

Щороку я приходила до парку Слави 9 травня, приносила квіти. Щороку вигадувала якісь теплі події, організовувала фінансову допомогу, подарунки, просто дарувала квіти ветеранам.

Цього року я із жахом розумію, що те, що відбувається зараз, термосить весь мій організм, всередині все перевертається, і я не хочу, усвідомлюючи, що це потрібно, навіть думати про 9 травня.

Бо це свято окупували люди, з котрими особисто я не хотіла б опинитися в одному окопі, а зараз живу в одній країні. Дехто і раніше жив поряд зі мною, дехто вломився, не оголошуючи війни,  і таким людям я мушу віддавати День Перемоги, котрий моєї родини стосується безпосередньо, котрий вистраждали мої близькі, скільки трагедій нанизані на нашу –родинну стрічку, - що аж ніяк не буде такою, яку носять прихильники колорадського жучка.

До речі, це не георгіївська стрічка, як багато хто стверджує, а – гвардійська, якщо люди, що обрали її символом, вважають поєднання цих кольорів – переможною відзнакою саме над фашистською Німеччиною.

Я розумію, що все те, що відбувається, є ефективним лікуванням від зомбування радянською пропагандою, котру зазнали на собі, зокрема, мої однолітки. Я розумію, що можна доєднатися до європейських травневих святкувань, що і зроблю.

Але я категорично не хочу, щоб вороже та агресивне товариство затирало моє дитинства та банально крало й переписувало на себе те, за що загинули два молодих чоловіка, котрі встигли продовжити мій рід.  

powered by lun.ua