Розповідати про Україну універсальною мовою мистецтва

200
24 лютого 2016

Нещодавно під час радіорозмови талановитий хореограф Раду Поклітару наголосив на конвертованості танцівників. "Тіло говорить без акценту",  сказав цьогорічний лауреат Шевченківської премії.

А я вкотре подумала, наскільки важливим комунікаційним засобом є мистецтво: танець, музика, картини. Література потребує свого собаку – поводиря, хай вибачать перекладачі за це порівняння. Танець, музика та візуальне мистецтво розмовляють з нами напряму.

Але як часто ми нехтуємо цією універсальною мовою, бо нам це видається звичним або навіть незнаним і недовідчутим.

Втім, картини Марії Примаченко та сучасний танець "Київ Модерн-балету" здатні самі промовляти до глядача будь-якої мовної належності або ж культури.

"Лебедине озеро" від "Київ Модерн-балету" у постановці хореографа Раду Поклітару. Фото: moemisto.ua

На початку квітня в Нідерландах відбудеться референдум, де голландці висловлять своє ставлення до України в контексті Європейського Союзу. Незалежна нідерландська журналістка Єва Цукер зауважує, що Україна та новини, що йдуть із неї, пов’язані з суцільним негативом: війна, корупція, злидні. Відповідно і ми такі: дикуни,  жебраки та крадії.

І коли газети та журнали, телебачення та інтернет вихлюпують новини про Україну масштабу та кольору екологічної катастрофи, достатньо пригадати, що в Нідерландах – країні розміром із Одеську  область – творять на сценах понад 250 театрів сучасні балетники, тому мова танцю, сприйнятлива та зрозуміла для громади, може розповісти про Україну в інших барвах.

Те саме здатні зробити полотна українських художників. Сучасних і тих, у кого тільки зараз починають вдивлятися.

Квіти та звірі Марії Примаченко, широка експозиція творчості котрої вперше відкрилася в "Мистецькому Арсеналі"  в лютому цього року, буквально хапає тебе за руки, як герої казок Керолла, і втягує в дивовижний танок.

 Картина Марії Примаченко на виставці в "Мистецькому Арсеналі". Фото Дмитра Ларіна

Еволюція паперу для малювання: папір, в котрий загортали промислові та й не тільки товари; шкільні альбоми; аж потім великі аркуші ватману, дефіцитного в ті часи.

Еволюція квітів та звіриків, у котрих поєдані кілька природ.  Нафарбовані кігтики левів; вази-птахи, вкорінені в землю; квіти з лицями вусатих козаків; павичі, подібні на курок; чорні звірі, подібні на дивакуватих сільських псів; папуги на винограді; мак як підгорнуті спідниці селянок.

Таке буяння фарб – нахабне, естрадне, попсове, дитяче та наївне, що дивиться на тебе великими очима маленького Сатира, котрий ще не розуміє своєї хижої сутності.

Завдяки радянській пропаганді – величі сільської  людини землі та праці, в нашу свідомість увійшла (й такою залишилася) захустчена та захатчена Марія Примаченко,  котра наче народилася перестаркою та дивачкою і прожила такою все життя: без дитинства, дівоцтва, розквіту.

Якщо Фріда Кало кричить "Я є, Я є!" в кожній своїй картині, то Марія Примаченко наче ховається в кожній, заграє та мімікрує, здається, що зараз її розгледиш, але ні – віслюк хитає своєю мавпячою головою; лев прихильно дивиться прямо в очі, птах ховається під землею або скручує хвіст равликом.

  Марія Примаченко, "Дика курка у винограді", 1962. Фото Дмитра Ларіна

І тоді, і зараз ми тільки починаємо відкривати, роздивлятися та цінувати Марію та її творчість.

Тільки зараз ми оцінюємо і мистецтво сучасного танцю, захоплюємося і вплітаємо цю стрічку в сучасний вінок української культури.

Ми часто не усвідомлюємо цінність та унікальність того, що тут народилося. Тому важко зрозуміти, наскільки це універсально та придатне для ведення діалогу з іншими людьми.

Я пригадую, як мій приятель на одному сільському подвір’ї, де ми зупинилися пообідати, годину повзав на колінах та фотографував квітку.

Фіолетову, пістряву квітку, подібну на зухвалого птаха. Розглядав  пелюстки: вони нагадували йому фігурки людей. "Дивися, як подібні на дебютанток або дружок нареченої в однакових сукнях та капелюшках", захоплено говорив він.

"Що він там повзає, що то він робить?" запитала заклопотана жіночка в хустці, пов’язаній? як в Марії, під підборіддям. "Квітка захопила. Це ж дика орхідея, правильно? Зозулинець плямистий?" підтримала розмову я.

"Тю. Та Бог його знає. Та то щось синеньке собі й росте".

Та то щось синеньке над головою, та то щось смарагдове під ногами, та то та,  що щось дивакувате малює в хатці, та то ті, щось незрозуміло махають ногами…

Треба вчитися інколи встати на коліна. Ні, не перед Богом, а перед тим, що створила природа та люди, і подумати: наскільки нам пощастило і як важливо розповісти про це іншим універсальною мовою.

powered by lun.ua