Мовнотравмованість

9197
23 січня 2017

На мій погляд, всі ми тією чи іншою мірою є мовнотравмованими людьми, тому, вибачте за банальність, в кожного є свій біль, своя травма, своя правда.

І де, як знайти порозуміння, я просто не знаю. Тут можна ділитися виключно досвідом, можливо, він когось змусить просто подумати. Я більшого і не прошу.

В Києві 70-х та 80-х років людину, котра говорила українською, дитину чи дорослу людину, прямо асоціювали з селом і колгоспом. Я це пам'ятаю. Коли дитину віддавали до української школи, супроводжували це коментарями: "Ну, они же из села", або мовчали, або просто вважали дивними.

І треба було бути дуже сильною людиною, щоб не ображатися, не підкорятися, відчувати українську єдино-можливою для себе мовою і продовжувати говорити, не мовчати і не переходити на російську.

Щоб набути ореолу міської людини. Щоб отримати роботу. Щоб подобатися. Щоб припинили уїдливо висловлюватися на твою адресу, щоб не посміювалися за спиною: жлобчик або жлобиха. І не говорили: "Ну, она вроде нормальная, хотя говорит по-укрАински, наверное с СЕЛА".

А ще треба було мати велику силу, щоб не мовчати і ставати на захист україномовних людей, і не підгигикувати або ж відмовчуватися. Я відмовчувалася, мені за це соромно. Я тоді не усвідомлювала, що можна діяти інакше, хоча відчувала незручність і безсовісність цих моментів.

Вибачте, це - моя пам'ять і мій досвід.

Зараз я типова білінгва, хоча дитинство моє було цілковито російськомовним і мовно-комфортним. Це не мене означали як селючку та колгоспницю: просто на підставі звучання української мови. Я була київською дівчинкою з гарної родини службовців. Соціально-захищеною. Музика, спорт, гарні школи, собака – в комплекті.

В Університеті, в 90-ті роки, в мене не було жодного підручника з права українською мовою. Жодного! До 1995 року. Так, складний період: радянське законодавство переформатовувалося в українське.

Але в столиці Української РСР в столичному Університеті Тараса Шевченка 1990-1995 роки майбутнім юристам не викладали жодної профільної дисципліни українською мовою, крім! Аграрного права.

Були цікаві мікси, коли оновлене законодавство цитувалося українською, а теорію шпилили російською.

Я сама із законів, книжок, завдяки галичанам, а не з преси та взагалі медіа, вивчила українську.

Тому моя мова, більшою мірою, нормативно-книжково-літературна, із залишками русизмів та запозиченими, передовсім, на Галичині, діалектами, дезорієнтує людей: звідки я є.

Але люди російськомовні також мають свої травми.

Я не знаю, яка мовна ситуація зараз, але ще в 90-х роках на значній території України була російськомовна більшість.

За рахунок чого, наприклад, такі як я, були виключно російськомовними, я зараз не буду говорити. Так історично сталося.

Коли вводилися ті самі законодавчі норми українською, людям було важко перебудуватися.Бо ніхто направду не допомагав.

Твоє життя в твоїх руках, можливо, ти думаєш, що нічого не зміниться, і нічого на тебе не впливатиме: в тебе російськомовна родина, книжки та преса російською, робота, де всі говорять російською, телевізор говорить російською, але все одне це міняється.

Наче і поступово, але для когось – раптом.

Дитина йде у садочок, а потім і до школи, де спочатку непевне, а потім впевненіше викладачі та вчителі говорять саме українською під час уроків.

Далі – вища освіта, державна служба, судові процеси, платіжки, зміна января на січень тощо, тощо.

А ти чекав або чекала, що на тебе це не вплине, тому слухала/слухав, розумів/розуміла, опирався/опиралася, звикав/звикала, але говорити так і не став/не стала.

І бути позбавленими цього статусу більшості дуже боляче. Це – нестерпно.

Як і нестерпно відчувати себе меншістю. Особливо, коли статистично залишатися більшістю, а меншості, котра виборює мовну більшість просто набридло ковтати свою мову і говорити нею тільки уві снах. Я не про зараз, шановні, я про раніше, я про взагалі

А ще болісно непокоїтися через те, що із тебе глузуватимуть, хамитиму, жбурлятимуться в тебе копійками, розповідатимуть, куди тобі з російською мовою їхати, скільки помилок ти робиш, чи взагалі ти – справжній/справжня українець або українка?

Етно-диктат – це дуже принизливо, це неправомірно.

Цькування за мову, знущання із мови – це настільки просто, це настільки ганебно. Як же багато я можу ще пригадати та розповісти, але всі настільки втомилися це слухати, в кожному вушку – своя правда, свій нашептувач, своя картина світу.

Але як важко навчитися толерантності та розумінню, коли ми досі виношуємо ці травми, і невідомо, хто в нас народиться: політична чи якась інша нація.

Я однаково погано сприймаю навіть ледь помітну зверхність тих, хто прямо наче не принижує мову, але дає зрозуміти, наскільки величнішою є російська.

І мені важко зрозуміти, чесно важко, враховуючи мій власний досвід, що настільки неможливо, не вдається, категорично не сприймається вивчення українською мови.

Так само я погано сприймаю, як гноблять, наприклад, продавчиню за те, що вона говорить російською, якщо її співрозмовник чи співрозмовниця розуміє її без перекладу. Бо більшість з нас здатна зрозуміти людину, що говорить російською, без перекладу. І це не підстава для приниження іншої чи іншого.

І ці явища, на мій погляд, можна пояснити травмованою психікою тих, хто так чинить. А це, виходить, майже всі ми.

Я не впевнена, що це може змінити Закон. Це явище – ширше за рамки закону.

Я для себе обрала шлях: писати українською. Можливо, це мало кому потрібно, цікаво, мало на кого і на що впливає. Але це – мій вибір, моя історія і мій закон.

Текст з Facebook Лариси Денисенко, публікується з дозволу автора

powered by lun.ua