Руйнівна сила
Моя перша усвідомлена зустріч з цензурою - це, здається, літо 1989 року.
Ми переїхали близько до польського кордону і наш старенький, досі не помічений в неблагонадійності, телевізор "Електрон", раптом почав ловити телевізію польську. Вірним адептом якої я відразу ж став. Вечорами там показували французьку еротику, яка у вельми бентежний спосіб діяла на моїх батьків. Щойно помітивши перші кадри оголених тіл, вони густо червоніли, і, зірвавшись з дивана, незграбно намагалися затулити собою екран, як герої радянської міфології - кулеметну амбразуру, поки поламаний пульт мучівно перемикався на УТ-1.
Тоді я зрозумів, що цензура це погано. В подальшому мені випало стати журналістом. Я працював на провладному телеканалі "Інтер" і ще більше переконувався, що цензура є зло.
Проте, нині в мене самого росте донька, і я краще розумію своїх батьків зразку 89-го.
До того ж, я вивчав філософію в університеті, і це допомогло мені зрозуміти, що вся наша цивілізація є, по-суті, нічим іншим як системою обмежень і табу, які стримують наші природні, тваринні потяги. Антон Чехов казав, що культурна людина - то та, що не сякається в фіранку, навіть коли ніхто не бачить.
Звісно не всі табу проходять перевірку часом. І це теж частина нашої культури: те, що століттями видавалося "духовною скрепою" одного дня виявляється лишень темним забобоном. Встановлювати обмеження, а потім їх руйнувати - схоже так і працює двигун прогресу. Тож чи не є цензура в такому разі благом чи, принаймні, необхідним злом? Таким гьотевським Мефістофелем, "що робить лиш добро, бажаючи лиш злого"?
Будемо відверті, цензура завжди означає тільки одне: хтось, хто має владу, вважає, що може вирішувати за нас, чи варто нам знати, те що знає він сам. Ачи це знання є для нас завчасним, шкідливим, небезпечним для наших нестійких психіки і мізків. За обмеженням доступу до інформації завжди стоять добрі наміри - такі як захист моралі, традиційних цінностей або національної безпеки. Але зазвичай насправді йдеться лише про бажання привілейованої верхівки законсервувати розвиток суспільства і своє панування ним.
Що стосується мене - я не маю жодного сумніву, що, допіру Адам і Ева скуштували заборонений плід, в нас немає іншого шляху, як йти дорогою пізнання. Якщо вони відкинули "божественну цензуру", чому ми маємо приймати людську? Це розуміють і цензори.
Існує проста і очевидна закономірність: найбільш зацензуровані суспільства - це ті, де влада сакралізується. Як династія правителів у Північній Кореї, чи ідея держави-імперії в Росії. І навпаки - в суспільствах, де влада секуляризована і сприймається як найманий менеджмент - політична і ідеологічна цензури практично відсутні, як, скажімо, в країнах Скандинавії.
Узагальнюючи можемо ствердити - якщо ми сповідуємо цінності гуманізму і віримо в поступ людства, то маємо піддати прискіпливій цензурі саму цензуру, з тим, щоб обмеження в доступі до інформації не стримувало розвиток суспільства як спільноти повноцінних особистостей.
Андрій Сайчук, для конкурсу "Стоп цензурі! Громадяни за вільні країни"