Два соло з різних арій

18
19 червня 2014

Ворожість, напад, агресія не кращим чином позначається на стосунках. Можна пригадати, як зненавиджувалися етнічні німці після Другої світової війни

Я добре пам'ятаю чому відмовилася вчити німецьку мову. Мною було прочитано стоси книжок про героїзм радянської людини під час війни, відраза до німців була зашкальною. Я довго йшла до прощення та примирення, навіть тоді, коли припинила ототожнювати німців з нацистами.

Мені важко було розгледіти в них, насамперед, людей, а не нащадків агресорів, котрі вважали представників моєї нації неповноцінними.

Так само зараз, після подій, що тривають, на мій погляд, буде важко спокійно або ж з інтересом ставитися до росіян, особливо важко це буде для покоління молодих людей, в котрих менше прив’язок, менше спільних історій, спільного минулого, менше досвіду двосторонніх стосунків.

Для молодих людей, котрі починають відкривати для себе мешканців Російської Федерації тепер і зараз виключно як агресорів та поширювачів брутальних пліток, наклепів, обмовлень українців. Для молодих людей, котрі не через пропагандистські книжки, а наживо, слухали, що верзуть на центральних каналах російського телебачення начебто освічені люди. Для молодих людей, котрі вимушені вислуховувати про "іконно руські землі", що Україна – територія, а не держава, що української мови не існує, все це позначається на сприйнятті, тих, хто зневажає твою Батьківщину, сприймаєш як тих, хто знущається над твоєю матір’ю.

І це природне. Бо коли зустрічаєш гроби вбитих найманцями, терористами захисників Вітчизни, найменше потребуєш осмислення творів Достоєвського або ж Улицької, котрі до всього, що відбувається, не причетні, але зв’язані тонкою хірургічною ниткою, і від цих зв’язків – болить відкрита рана, болить душа.

Відокремити одне від іншого – дуже важке завдання, це має бути потребою, це має стати обопільною метою.

Не вийде повноцінного культурного діалогу між партнерами, якщо один з них ставиться до іншого з долею зверхності, ненависті, несприйняттям. Це звучатиме як два соло з різних арій.

Втім, я переконана, що культура як ніщо інше здатна примирити людей, для цього вона має всі можливі інструменти, котрі можуть спрацювати на слух, зір, відчуття, почуття, міркування, розвиток людини. Але людина, в свою чергу, повинна мати потребу чути, бачити, відчувати, змінюватися.

На мій погляд, Росія зараз консервує себе і свою культуру, простіше впливати на людей, нічого не створюючи, але прославляючи, перекручуючи  та гіперболізуючи здобутки минулого. До того ж , це -  консервація російської класики імперського зразку: як Росії дореволюційної, так і імперії Радянського Союзу.

Класика – безпечна, вже відомо, як на неї реагують люди, все про неї написано, досліджено, тому вона культивується, і неважливо, хто з сучасників її інтерпретує – Нікіта Міхалков або ж Фьодор Бондарчук – будь-хто з культуро-зомбі, реакцію на класиків пересічної людини передбачити легко.

Натомість новаторство, експерименти витискаються з культурного російського поля. Так само витискається новаторство, що йде з закордону.

На мій погляд, оце презирство до США, коли країну звуть "Піндосією", а "американці такіє тупіє" - цитуючи ще одного культуро-зомбі Задорнова, призведе і до відторгнення англійської мови. Щодо презентації, наприклад, Британії в російському медійному просторі, то британські новини подаються лишень як плітки про монаршу родину та дивацтва британських вчених. Обмеження в мовах призводить знову ж таки до консервації. Законсервованості. Культура ж не може бути воєнною тушонкою на складах: в однакових банках, з необмеженим терміном зберігання, з однаковим вміщенням.

Умовно кажучи, людей підводять до аксіоми: "Є тільки російське, є тільки якісна російська класика, все решта – розбещує, бентежить, ускладнює, хвилює, вам то все непотрібно".

Звичайно, це не означає, що з терен Російської Федерації зникнуть люди, котрі здатні творити нове, це означає, що численність людей, котрі здатні сприйняти це нове – катастрофічно зменшиться.

Класика дійсно перевірена часом, і є чудовим підґрунтям, але тільки новаторство підштовхує людство до змін та розвитку.

Україна ж радо сприймає новаторство. В нас свої стосунки з минулим, багато чого ще не віднайдено, не досліджено, не прочитано/побачено та залишається в скринях, котрі опинилися на різних територіях. До своєї класики ми не ставимося з таким пієтетом і не експлуатуємо її. Так, в нас достатньо пафосу, але він компенсується, як це не дивно звучить, сатирою та кітчем.

На мій погляд, Україна може стати майданчиком для культурних експериментів. Насамперед для театру, опери, рок-музики. Бо експериментальний театр, експериментальне кіно, альтернативна попсі музика, новаторський балет, опера фактично вбиті в Російській Федерації. Все це сприймається вороже, державна політика не те, що не підтримує такі культурні рухи, а може і прямо заборонити.

То ж за умов перемоги України, примирення, ми можемо допомогти прогресивним російським митцям оперувати новаторством, використовуючи багатий потенціал російської мови, котра не є чужою для території нашої країни.

Мені б також хотілося "не здавати" українців в Росії, влаштувати, наприклад, щорічний літературний фестиваль десь в Сибіру, там досі багато наших, котрі пам’ятають та шанують своє коріння, свою історію. Можна б було організувати "Фестиваль реалістичної прози" або щось інше.  

Втім, важко сказати, як на це може зреагувати Російська Федерація, котра багато кого з українських культурних діячів віднесла до фашистів, збоченців, ворогів.

І я не знаю, як змінити це ставлення, бо воно – штучно виплекане, і змінити його може тільки той, хто перетворив нас в цих монстрів у очах власних громадян.

Проблема не тільки в політиці держави (РФ), проблема коріниться в суспільстві. Якби не було дір суспільної свідомості, котрі чекали на зовнішнього ворога, котрі чекали саме такого пропагандистського заповнення, зусилля державної машини не поцілили б в таку кількість людей.

Примирення, звичайно, можливе. Це я говорю як правник, котра займається розлученнями, а цивільні норми, цивільні правила працюють як на прикладі стосунків між дружиною та чоловіком, так і на прикладі міждержавних відносин. Але виключно за умов компромісу, котрий прийнятний обома сторонами, і це не повинен бути компроміс диктату агресора.

powered by lun.ua