Фан-зона та вправи з національної ідентичності

В щільно заповненій першій фан-зоні ювілейного концерту "Океану Ельзи" кожен п’ятий хлопець вдягнений у вишиванку. Зачіску кожної четвертої дівчини прикрашає віночок зі штучних або навіть живих квітів.

Стрічки на зап’ястях, жовто-блакитні манікюри та різнокаліберні прапори на абсолютно різних елементах вбрання помітні геть у кожного мого сусіда по концертній юрбі.

За півгодини до анонсованого розігріву на НСК "Олімпійський" лунають перші вигуки "Слава Україні!", за якими одразу слідують боязкі спроби завести дружне "ла-ла-ла" про Путіна.

Ще за годину чергова така спроба реалізується вже трохи знудженим фан-сектором більш-менш вдало. Всі посміхаються й поводяться підкреслено ввічливо, навіть коли відтоптують ноги оточуючим, намагаючись продертися ближче до сцени.

Фото автора

Де-не-де в розмовах натовпу чутно щось про "настрій Майдану".

Після декількох стартових пісень Святослав Вакарчук розчулює 70-тисячну аудиторію словами про те, що концерт "ОЕ" у важкі для країни часи несе в собі не розважальну, а консолідуючу функцію.

І дійсно, якщо уявити собі подібний заповнений стадіон кольору національного прапору в Донецьку (де два концерти на разі перенесено на невизначений термін) або навіть Харкові (де наперододні гурт зібрав аншлаг), починаєш трохи вірити в єднальну силу популярної музики.

Здавалося, от-от замість чергового шлягеру фронтмен заспіває разом із стадіоном державний гімн. Проте, момент цей так і не наступив.

Фото Євгена Никифорова

Я належу до того покоління, в якого етап формування меломанської ідентичності співпав з першим промінням слави "Океану Ельзи" – вкрай успішними тоді були збірні концерти-фестивалі штибу "Просто Року" та "Чайки", а російська та українська поп-рок сцени були більш-менш рівнозначними в показниках народної любові.

Вакарчук тоді був худорлявим юнаком з довгим волоссям, який вже на другій пісні дещо манірно оголяв торс та зав’язував навколо мікрофона свої перші шалики. Сьогодні від старого "Океану" зразка початку 2000-х залишилися хіба ностальгійні нотки в голосі Вакарчука, що розповідає захопленому стадіонові про славне львівське минуле, коли нові пісні обговорювалися у вузькому колі друзів на кухні.

Коли ж на київську сцену для виконання декількох пісень вийшов так званий "золотий склад" (Гудімов, Шуров, Хусточка), перша помічена багатьма очевидна відмінність від попередньої години концерту – зовсім інше звучання, менш "стадіонне" та динамічне, більш авторське й тепле.

Фото Євгена Никифорова

Оригінальний "ОЕ" був колективом п’ятьох рівнозначних талановитих музикантів. Сьогодні це успішний проект одного дуже талановитого музиканта і продюсера, якого 70-тисячна аудиторія тепер зустрічає ледве не як пророка. Хай там як, мелодійні пісні роблять свою справу в будь-яких аранжуваннях, і для напруженої, як струна, київської публіки слова декількох ліричних хітів сприймаються як відверті політичні маніфести.

З точки зору медійного зображення концерт виглядав більш ніж переконливо та ефектно, не в останню чергу завдяки сучасному дизайну "Олімпійського", реконструйованого 2 роки тому за останнім словом інженерної думки. Тут мені пригадуються соціологічні тези про "хореографію мас", що знайшли цікаве відображення в однойменній виставці в Берлінській академії мистецтв в 2012 році, присвяченій історії розвитку футболу та взаємовпливу архітектури стадіонів й характеру.

На думку автора книги "Маса і влада" (1960) Еліаса Канетті культура перегляду футбольних матчів наживо та соціальна структура публіки сформувалися завдяки зміні архітектури стадіонів у 1980-х рр., коли майже всі європейські арени були перебудовані й обладнані сидячими (й більш дорогими) місцями.

Однією з найбільш суттєвих рушійних сил до відвідування багатолюдних заходів Канетті називає усунення такого компоненту, як страх стороннього дотику: люди, які в інших випадках старанно уникають фізичних контактів, на стадіоні зливаються в єдине "тіло". З появою сидячих місць футбольну фани стали більш індивідуалізованими. Тепер фізичні контакти між уболівальниками відбуваються тільки тоді, коли гравець забиває гол.

Такі моменти Канетті називає "розрядкою маси". При цьому, під "масою" дослідник має на увазі науковий термін, що означає особливий клас людської спільноти без запланованого або зовнішнього плану організації, спільнотою, яка являє собою сукупність індивідуальних ліній поведінки, які, у випадку співпадіння та об'єднання, можуть стати могутньою силою.

На музичних концертах такою розрядкою є "флешмоби", співи знайомих пісень хором та "хвилі" з синхронним рухом руками.

Фото Євгена Никифорова

На ювілейному ґіґу "Океанів" цього аж ніяк не бракувало. Судячи з коментарів друзів по facebook-стрічці, чимало з них пішли на цей концерт не стільки заради того, аби розділити мить святкування ювілею, скільки мить єднання, мить "розрядки".

Цей концерт став для багатьох спробою відволіктися, розслабитися. Розслабитися, проте, не забутися, не втратити, а, навпаки, загартувати патріотично-свідомий настрій.

Власне, дійсно особливий настрій цього вечора створили люди, для яких щонедільні віче та нічні варти стали органічною частиною життя, якої тепер по-хорошому бракує.

Перебування в поєднаному спільними обставинами натовпі, на думку Канетті, також дає унікальну психологічну можливість звільнитися від соціальної субординації та дистанції у стосунках з людьми, яку вона нав'язує: "Звільнитися від відчуття дистанції можна лише спільно. Саме це і відбувається в масі. Розрядка дозволяє відкинути всі розбіжності й відчути себе рівними. У тісноті, коли між людьми вже немає відстані, коли тіло притиснуто до тіла, кожен відчуває іншого як самого себе. Полегшення від цього величезне. Заради цієї щасливої ​​миті, коли ніхто не відчуває себе більшим та кращим за іншого, люди об'єднуються в масу".

Хореографія Майдану, користуючись терміном дослідника, була хореографією індивідуальностей, для яких – ми це всі пам’ятаємо – вийти на центральну площу було дуже персональним і досить непростим (з огляду на реальну небезпеку січневого та лютневого періодів), а тому – відповідальним вибором.

Цю силу відповідальності за свою буквально фізичну присутність не можливо прожити в інших обставинах. Сценарій та драматургія Майдану народжувалися щодня, щогодини, й імпульсом до нового повороту подій могла бути воля навіть однієї – невідомої для історії – людини, "краплі в океані".

Це, з-поміж іншого, робить досвід Майдану унікальним та неповторним, наблизитися до нього не можливо бодай на одному спланованому заході.

Тільки в таких обставинах могла сформуватися та потужна хвиля переосмислення себе та своєї причетності до певної громадянської ідеї, що й по сьогодні надихає людей, наприклад, так ретельно планувати свій дрес-код для першої з часів революції супер-масової події.

Повертаючись до концерту, хочеться навести ще одну тезу Канетті: "Але мить розрядки, така жаданна й така щаслива, криє в собі свої небезпеки. Уразливою є головна ілюзія, яку вона породжує: люди, які раптом відчули себе рівними, не стали рівними насправді й назавжди. Вони повертаються до своїх осель. Кожен зберігає своє майно. […]

Лише коли справа доходить до дійсно серйозних змін, люди обривають старі зв'язки та вступають у нові. […]

Вона [маса] може зберегти себе лише в тому випадку, коли процес розрядки продовжується, якщо він долучить до себе нових людей. Лише приріст маси дає можливість належати до неї, не повертаючись до тягаря своїх приватних турбот".

P.S. Державний гімн цього вечора я таки почула – опів на третю ночі на ескалаторі станції метро "Лук’янівська", яким підіймалися близько півторисотні пасажирів-фанів останнього додаткового потягу.

Підіймалися, аби розчинитися в тиші мого напів-спального району, який я досі вважала вкрай лінивим та аполітичним. Все ж таки, мудрим рішенням було не присвоювати собі ініціативу головного народного атрибуту "миті єднання" останніх 7 місяців.